Энн Файн - Позаду льодовні

Вибріхуйся, вибріхуйся, Касс, у тебе це завжди так добре виходило. Але не цього разу, тому що навіть ти не зможеш нічого вдіяти без ключа, який тепер у мене. Будь-хто, постукавши у твої двері, потім зможе просто відчинити їх і, окинувши поглядом кімнату, як оце щойно зробив я, зрозуміти, що тебе там нема.

Її кімната змінилася — так само, як тоді, коли мене переселяли і Касс просто позапихала всі мої речі в картонні коробки та виставила їх на сходовий майданчик. Комікси розпалися і перемішалися, касети та диски, витягнуті з касетниць і конвертів, валялися по всіх усюдах. Вона навіть не зволила перевірити, чи щільно закручені кришечки на моїх тюбиках з олійними фарбами, перш ніж швиргонути їх у коробки: темно-зелена розлилася і зіпсувала обидва овечі черепи. А ще Касс викинула мої моделі кораблів. Раніше вона казала, що їй дуже подобається дивитися, як три моделі стоять на підвіконні, немов пливучи полями, які видно через вікно. Але вона просто кинула їх на купу за дверима, до решти моїх речей, і коли я повертав угорі на сходах, то відламав грот-щоглу, [11] Грот-щогла — друга від носа щогла морського вітрильного судна. яка через Касс отак собі беззахисно стирчала.

Їй навіть не було через це прикро. Я ввійшов у її кімнату, тримаючи модель, — хай побачить, що накоїла, — але вона і глянути на мене не зволила, так була зосереджена, намагаючись втримати рівновагу на книжковій шафці.

— Томе, скотч, — сказала вона. — Дай мені скотч. Так рівно? Рівно висить?

Я підвів очі та зустрів невиразний погляд прекрасного чорного жеребця, зображеного на плакаті, який Касс так відчайдушно намагалася повісити рівно, розпластавшись по стіні. Зітхнувши, я поклав модель корабля, яку майстрував не одну годину, на край її ліжка. На підвіконні для неї вже не було місця, тому що Касс захарастила мою половину своїми кольоровими скляними білками з манірними посмішками, і пластиковими поні, і товстобокими вовняними тваринками з помпонів, у яких такі сміховинні червоні фетрові усмішки від вуха до вуха і чорні очі-намистинки.

Я ступив крок назад і сказав:

— Касс, опусти нижче з боку вікна.

І мені стало трохи шкода того коня, чесне слово, бо він, такий сильний і лискучий, тепер приречений збирати пилюку і вицвітати на стіні, поглядаючи вниз на скляних білок і помпони. Касс, певно, встигла приклеїти лише два верхні кутики, тому що буквально за секунду вона мене заскочила зненацька, сказавши:

— Томе, обережно. Я спускаюсь.

— Це ти обережно, Касс! — крикнув я. Але було надто пізно. Вона вже приземлилася обома ногами на пів’ют корабля. І хоча Касс допомогла мені визбирати з грубої вовняної стебнованої ковдри все до останньої тріски і я довго зберігав їх у коробці з-під взуття, а все ж таки я ніколи більше не намагався полагодити ту модель.

Плаката з жеребцем на стіні вже немає. Не знаю, що з ним сталося. Тепер тут висять інші плакати, і на них лише обличчя, обличчя й тіла. На них зображені реальні особи, і хоч я не всіх одразу впізнаю, та мені точно доводилося бачити їх раніше. Білки, помпони і пластикові поні теж зникли. Тепер вона по всьому комоду розклала маленькі тюбики, і баночки, і пляшечки, і щіточки химерних форм, хоч я ніколи не бачив і половини тих кольорів на її повіках, та й не чув від неї жодного з цих дивних мускусних запахів.

Може, це одна з причин, чому вона замикає двері на ключ.

Її книжкові полиці завалені глянцевими журналами з дівчатами на обкладинках. Усі ці дівчата схожі на саму Касс. Обкладинки такі блискучі та слизькі, що варто було мені трішки розгорнути один з журналів, як усі вони посипалися на підлогу. Довелося запихати назад. Сподіваюся, Касс не помітить, що я їх займав. Ще на її полиці є кілька ілюстрованих книжок з котиками. Я й не знав, що Касс так подобаються котики. Навіть не пригадаю, коли вона востаннє хоч словом озивалася до наших котів.

Майже все в її кімнаті для мене нове. Я ніколи не бачив на сестрі доброї половини одягу з тієї гори мотлоху, яка навалена на підлозі та постійно збільшується і через яку мама постійно дорікає Касс. Казкові, фантастичні сільські пейзажі розкидані по всій кімнаті та висять на стінах. А ще повсюди записники, в яких вона повиводила фломастерами яскраві звивисті візерунки з літер свого імені: Кассандра, Кассандра, Кассандра — і зеленим, і фіолетовим, і блакитним, і оранжевим, і жовтим і криваво-червоним… Вона, певно, годинами вимальовувала кожну літеру. То й не дивно, що Касс тепер усе гірше і гірше дає раду домашнім завданням.