Алла Рогашко - Її сукня

Відчинила вікно й обімліла. Та що ж це коїться?!! У товстий стовбур липи, що росла на узбіччі, була втиснута автівка. Її зіжмаканий капот нагадував розтягнені міхи баяна, з котрих димілось від непомірної гри.

Усе точнісінько, як у написаному нею…

Мовби в тумані, викликала швидку, мало не сповзала сходами униз, пленталась до узбіччя, ледве переставляючи ватяні від переляку ноги…

Уже наступного дня, після безсонної ночі, що провела в лікарні, Ніла знову йшла провідати чоловіка з переламаними ногами й розбитою головою. Міркувала над тим, як досі не втратила розум. Скільки ще може навалюватись на неї цих шалених подій, цих божевільних оказій? Звідки все це, навіщо?!

А може, насправді вона вже божевільна і місце її у психушці? ЯК вона знатиме, що з нею щось не так? ДЕ межа між нормальністю і божевіллям? ХТО може це знати достеменно і сказати напевне? Скільки знавіснілих довкола вважають себе цілком адекватними… скільки нормальних запроторено в божевільні… Все те дуже і дуже непросто насправді.

Дивилась на два зелені ліхтарики вологих очей, які блищали крізь отвори в бинтах, що тісно обмотували бідолашну голову, і в грудях похолонуло: яке ж крихке людське життя… Фатум нависає над нами щохвилини, щомиті і все, що має бути, — неодмінно буде, того не оминути…

Стиснула прохолодну руку чоловіка і всередині здригнулась. Вона його не лишить. Не лишить.

Вона приходила знову й знову — вродлива жінка з довгим волоссям у темно-синій сукні. Приходила під час сонного паралічу, у денних мимовільних видіннях, коротких, як спалах думки, і водночас досить тривалих, щоб у подробицях побачити приголомшливі сцени життя. Життя цієї жінки. Кожне наступне видіння особливо не відрізнялось від попереднього. За винятком останнього марення, точніше, сонного паралічу…

Усе почалось, як зазвичай: тихі кроки коридором, скрип іржавих дверних завісів, шурхіт сукні, поділ якої волочеться по долівці; колючий холод, важка енергетика схиленого над Нілою тіла. Як раптом… раптом нерухома Ніла дивом розплющила очі й побачила перед собою вродливе обличчя молодої жінки з очима кольору какао.

Жінка на мить відсахнулась, тріпнувши довгим волоссям, що закривало її вузькі плечі, відтак пильно подивилась у вічі. Погляд, здавалось, сягнув Нілиної свідомості, бо коли в думках пролунало несміливе: «що… що тобі потрібно від мене?..», нараз надійшла чітка відповідь:

«ти. мені потрібна ти»

«як?., для чого?..»

«щоб повідати про моє життя»

«навіщо?..»

«ти мусиш те знати»

«але… чому я?..»

«ти маєш дар бачити те, чого не можуть бачити інші»

«як… як це має відбутися?..»

«побачиш, це станеться зовсім скоро»

«це має якийсь стосунок до моєї книги?..»

«тш-ш… усьому свій час…»

Нілина рука мимоволі здригнулась, висмикнувши тіло з нерухомого стану. Видиво різко обірвалось. А разом з тим і діалог.

А скільки ще було питань!..

…Вона поволі брела залізничними коліями, під ногами порипував сніг, тіло заклякнуло від холоду. По обидва боки височіли товсті стовбури сосон.

То був древній ліс, якому багато століть; колись сосни росли й там, де тепер були колії, але їх зрізали. Та вона про те не знала. Просто йшла, час від часу перечіплюючись за випнуті з пеньків гостряки; падала, до крові роздряпуючи долоні, вставала і продовжувала свій шлях. Вже не пам’ятала, куди і навіщо: просто знала, що йти вперед належало. І йшла.

Казна-скільки часу минуло відтоді, як їхала у товарняку цією ж колією, через такий самий сосновий ліс. Теж зимою. Трималася за вкрите кригою поруччя, що було поміж вагонами, і дрижала від жаху, бо один неправильний порух — і враз опиниться під колесами, які перемелють тіло на фарш. Мороз наскрізь пронизував усе єство, рук майже не відчувала під крижаним залізяччям, вітер навідліг бив у лице.

Не пам’ятає, куди їхала, — чи, може, її кудись везли, хтозна! — і чи доїхала. Та тепер ішла цим же шляхом. Куди він веде? Кудись, де зупиняється час, де вічний холод і вічна порожнеча…

Здається, йшла цілу вічність. І кінця тому шляху не було. Згодом сосновий ліс був позаду; попереду — суцільна біла неозорість і незмінна холоднеча.

Сил уже немає йти. Все. Досить! Вона не йтиме більше. Сяде ось тут… ні, приляже. Спочине хоч трохи, а тоді продовжить іти. Може…

… Її розбудило якесь шарудіння. Було нарешті тепло, однак перемерзле тіло нило від болю. Розплющила очі й перше, що побачила, — язики полум’я в центрі юрти, які облизували почорнілий казан. Стара жінка сиділа перед вогнищем і помішувала ополоником у казані. Ще одна, молодша, — на килимку попід стіною, розливала у піали чай.