Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Луїз писала: «Інколи мені здається, що я жила з сухими потрісканими губами. Одного ранку, коли життя здалось важчим, ніж зазвичай, із мене ринули слова. Я не мушу розповідати тобі про своє минуле, бо вже й так дала тобі зрозуміти, яким воно було. Вдаватись в подробиці нічого. Тепер я намагаюся знайти спосіб зжитись із тобою, — а ти, наче троль, що зненацька вийшов із лісу, виявився моїм батьком. Хоча я й знаю, що це Гаррієт повинна була розповісти тобі, я все ж не можу стримати свого обурення: коли ти пішов, гримнувши дверима, я почувалась так, наче ти вибив мені щелепу. Спершу я вважала, що це добре, що ти зник. Але потім з’явилось гостре відчуття порожнечі. Тому я сподіваюсь, що, можливо, ми зуміємо знайти шлях, який одного дня приведе нас принаймні до дружби».

Вона підписала листа красивим звивистим «Л».

Негарна вийшла історія, подумав я. Гаррієт, Луїз і я. Луїз, безперечно, має всі підстави спрямовувати свою лють на нас.

Зима минала, а наші листи мандрували поміж трейлером та островом. Коли-не-коли приходили листи від Гаррієт, яка вже повернулась у Стокгольм. Ані вона, ані Луїз не розповідали, хто її туди відвіз. Вона писала, що почувалась дуже втомленою, але її підбадьорював спогад про лісове озеро і про те, що ми з Луїз познайомились. Я питав про її стан здоров’я, але вона ніколи не відповідала на це запитання.

Її листи були просякнуті тихою, майже побожною смиренністю. На відміну від листів Луїз, поміж рядків яких ховався шквал гніву.

Щоранку, прокинувшись, я всерйоз замірявся взятись за своє життя. Я більше не міг дозволити собі без пуття марнувати дні.

Але я нічого не вирішив. Вряди-годи я піднімав брезент над човном і думав, що насправді бачу самого себе. Та полущена фарба, тріщини й волога належали мені. А може, ще й запах повільного гниття дерева.

Дні ставали дедалі довшими. Почали повертатись перелітні птахи. Здебільшого вони прилітали вночі цілими зграями. У біноклі я бачив морських птахів на краю криги.

Дев’ятнадцятого березня здох мій пес. Спустившись уранці на кухню, я, як звично, випустив його надвір. Було чітко видно, що його мучить біль, і він важко встав зі свого кошика. Але я думав, що він проживе ще це літо. Після купелі в ополонці та обтирання в кухні я спустився до повітки для човнів, щоби знайти інструмент, потрібний мені для ремонту труби у ванній. Мені здалось дивним, що пес не з’являвся, але я не став його шукати. Лише десь коло полудня я зрозумів, що собаки нема. Здавалося, це здивувало навіть кицьку. Я сів на сходах до будинку і почав виглядати. Я відійшов і покликав пса, та він усе не приходив. Тоді я збагнув: щось трапилось. Я надягнув куртку і взявся за пошуки. Приблизно за годину я знайшов його на другому боці острова біля химерних скельних формацій, які виринали з криги, немов гігантські стовпи. Він лежав у невеликій улоговині, захищеній від вітру. Не знаю, як довго я простояв, дивлячись на нього. Його очі були розплющені й блискучі, мов кристалики, як очі тої замерзлої чайки, що я тієї зими знайшов унизу біля пірса.

Смерть косить усіх, і від неї ніде не заховаєшся.

Я відніс пса до будинку. Він був важчий, ніж я гадав. Мертві тіла завжди важчі. Потім я дістав лопату і врешті зумів викопати яму необхідної величини під яблунею. Кицька сиділа на сходах і стежила за всім. Собаче тіло вже застигло, коли я поклав його в яму й засипав. Я притулив мотику і лопату до стіни будинку. Повернулась ранкова імла. Але цього разу волога сочилася з моїх очей. Я оплакував свого пса.

Я записав про смерть у моєму бортовому журналі й вирахував, що собаці було дев’ять років і три місяці. Я купив його цуценям в одного з рибалок, що на старість літ узявся вигодовувати псів сумнівного походження.

Упродовж кількох днів я думав, що варто завести нового пса. Але майбуття було надто непевне. Невдовзі прийде черга і моєї кішки. Тоді ніщо вже не буде тримати мене на цьому острові — звісно, якщо я сам не захочу тут залишитись.

Я написав Гаррієт і Луїз про смерть собаки. Обидва рази я заходився плачем. Вони відповіли зовсім по-різному. Луїз розділяла мою печаль, зате Гаррієт не розуміла, як можна сумувати за старим псом із хворими суглобами, що нарешті спочив.

Тижні минали, а я все не брався до свого човна. Здавалось, наче я чогось чекав. Можливо, мені слід було написати листа самому собі про мої плани на майбутнє?

Дні все довшали. В ущелинах на скелях почав танути сніг. Проте море і далі вкривала крига.

Врешті здався і лід. Одного ранку вся крига аж до самої води вкрилася тріщинами. Янсон приплив на своєму катері. Гідрокоптер він сховав до наступного року. На наступну зиму він вирішив придбати судно на повітряній подушці. Я не певен, чи розумів, що це, незважаючи на його детальне й абсолютно непотрібне пояснення. Він попросив мене оглянути його ліве плече. Може, я відчую під пальцями якийсь вузлик? Або пухлину?