Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Нічого там не було. Янсонові й далі нічого не бракувало.

У той же день я зняв із човна брезент і почав шкрябати дощечки. Мені вдалось очистити корму від старої фарби, мавши намір продовжити наступного дня. Але дещо стало на заваді. Коли я саме спускався до пірса, щоб здійснити ранкове купання, я зауважив, що на суші стоїть невеликий катер.

Я зупинився і затамував подих. Двері до повітки для човнів були відчинені.

Хтось сюди приїхав.

У повітці зблиснуло світло. Я навіть уявити не міг, що це від поверхні гострого меча відбивалося сонце. Усередині стояла Сіма. Вона вийшла з темряви, тримаючи в руці меча.

— Я вже думала, ти не прокинешся.

— Як ти сюди добралась? Що за човен стоїть на суші?

— Я його взяла.

— Взяла?

— У порту. Він був прив’язаний. Але мене не зупинять жодні ланцюги.

— Ти вкрала човна?

На пірс вийшла кицька і взялась розглядати Сіму.

— А де пес?

— Він здох.

— Як здох?

— Він мертвий. Існує лише одна смерть. Умерти. Не жити. Бути неживим. Мертвим. Мій пес помер.

— Колись у мене був пес. Він також здох.

— Собаки вмирають. Моя кицька вже теж довго не протягне. Вона також стара.

— Ти її пристрелиш? У тебе є рушниця?

— Цього я тобі не скажу. Я хочу знати, що ти тут робиш і чому ти вкрала човна.

— Я хотіла тебе побачити.

— Навіщо?

— Ти мені не сподобався.

— І саме тому ти хотіла мене побачити?

— Я хочу дізнатись, чому ти мені не подобаєшся.

— Ти несповна розуму. Де ти навчилась керувати човном?

— Якось я проходила лікування неподалік озера Веттерн. У тій лікарні був човен.

— Як ти дізналася, що я живу тут?

— Я запитала в одного чоловіка, що згрібав листя коло церкви. Це було нескладно. Я запитала про лікаря, котрий ховається на острові. Сказала, я твоя дочка.

Я здався. У неї були відповіді на всі мої запитання. Я знав, що Гюґо Персон, доглядач кладовища, був базікою. Вочевидь, він показав дівчині дорогу — це було просто, прямо до Міттбодена, де стоїть маяк, потім через Єрнсюндет із високими стінами гір і прямо до мого острова, де біля каміння за затокою стояли два берегові судноплавні знаки.

Було видно, що вона втомлена. Погаслі очі, бліде обличчя, абияк заколоте дешевими шпильками волосся... Вона була вдягнена в усе чорне, а на ногах мала кеди з червоними шнурівками.

— Ходімо до хати, — мовив я. — Я певен, що ти голодна. Тобі слід поїсти. А тоді я подзвоню в берегову службу і повідомлю, що ти тут і що ти вкрала човна. Нехай вони тебе заберуть.

Вона нічого не відповіла і навіть не замахнулась на мене мечем. У кухні я запитав, що вона хоче на сніданок.

— Кашу.

— А я думав, що кашу вже ніхто не їсть.

— Не знаю, як інші, але я хочу кашу. Я можу зварити її сама.

У мене була вівсянка і банка ще не надто старого яблучного пюре. Коли каша вже добряче загусла, вона виклала туди пюре і налила у тарілку молока. Їла повільно, а меч лежав на столі. Я запитав, чи не хоче вона чаю чи кави. Вона заперечила головою. Їй хотілось тільки каші. Я намагався зрозуміти, навіщо вона мене розшукала. Під час останньої нашої зустрічі вона накинулась на мене з піднятим мечем, а тепер сиділа за моїм кухонним столом і їла кашу. Все це ніяк не вкладалось у голові. Вона сполоснула тарілку і поставила її в мийку.

— Я втомилась і мушу поспати.

— В іншій кімнаті стоїть ліжко, можеш лягти там. Але мушу тебе попередити, що там мурашник. І через весну мурашки починають прокидатись.

Вона мені повірила. Вона сумнівалась, чи справді мій пес здох, але відразу повірила в існування мурашника. Вона вказала на кухонний тапчан.

— Я можу поспати й тут.

Я приніс їй подушку й коц. Вона не зняла з себе ні одягу, ні взуття, накрилась коцом і заснула. Я зачекав, аби впевнитись, що вона заснула, а тоді пішов одягнутись.

Я повернувся до ополонки разом із кицькою. Моторний човен був марки Ryd із підвісним мотором Mercury потужністю 25 кінських сил. Корпус сильно черкнув по камінному дну. Не було сумніву, що вона навмисне виїхала човном на берег. Я намагався перевірити, чи пластикове дно не тріснуло або чи не з’явились на ньому дірки, але я так нічого й не зауважив.

У той день мала прийти пошта. Янсон зауважить човна. У мене було декілька годин, аби прийняти рішення. Я не був певен, чи подзвоню в берегову службу. Якщо це можливо, то я радше спробував би повернути її до Аґнес без втручання відповідних органів. До того ж я турбувався про себе самого. Було би підозріло, що молода дівчина тікає з виховного закладу і краде човен, аби відвідати старого лікаря.