Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Міранда мовчала, але з розмови між полісменами й Аґнес я зрозумів, що її затримав селянин, коли вона намагалася вкрасти теля. Аґнес різко заперечувала: їй у голові не вкладалось, навіщо було Міранді красти худобу. Розмова ставала дедалі гострішою і, здавалось, набридла полісменам — ніхто вже нікого не слухав, а Міранда стояла незворушно.

Полісмени пішли, так і не дійшовши порозуміння щодо спроби вкрасти теля. Аґнес різко поставила Міранді кілька запитань. Дівчина з прекрасним обличчям відповіла так тихо, що мені не вдалось розчути ні слова.

Вона піднялася сходами, і музика стихла. Аґнес сіла на дивані й почала розглядати свої нігті.

— Я б хотіла, щоб Міранда була моєю донькою. Зі всіх дівчат, які тут були, які приходили і зникали, їй, на мою думку, вестиметься найкраще. Якщо тільки вона віднайде той свій внутрішній горизонт.

Вона провела мене до кімнати за кухнею, де я міг переночувати, і залишила, бо мала багато роботи у кабінеті. Я ліг на ліжко і уявив своє авто. Мотор димів. На передньому сидінні біля Сіми лежав гострий меч. Як би зреагували мої бабуся та дідусь, якби були живі і я спробував би їм це все розказати? Вони б нізащо мені не повірили, не зрозуміли б мене. А що б сказав мій безвольний батько-офіціант? Моя заплакана мама? Я погасив лампу і лежав у темряві, оточений шепотом голосів, які казали, що за тих дванадцять прожитих на острові років я втратив зв’язок зі світом, у якому жив.

Я, вочевидь, заснув. Прокинувся від холодного доторку до шиї. При ліжку засвітилась лампа. Я розплющив очі і побачив Сіму, що приклала меча мені до шиї. Не знаю, як довго мені довелось лежати, затамувавши подих, перш ніж вона забрала меч.

— Мені сподобалась твоя машина, — сказала вона. — Вона стара і повільна, але мені сподобалась.

Я сів на ліжку. Вона поклала меч на підвіконня.

— Машина стоїть біля будинку, — продовжувала вона. — З нею нічого не сталось.

— Все одно мені не подобається, що мою машину беруть, не попросивши дозволу.

Вона сіла на підлогу, спершись плечима об батарею.

— Розкажи про свій острів, — сказала вона.

— Навіщо? Звідки ти знаєш, що я живу на острові?

— Що треба, те знаю.

— Він лежить далеко в морі, тепер оточений кригою. Восени, буває, штормить і вітер викидає на берег човни, якщо вони погано пришвартовані.

— Ти справді живеш сам?

— У мене є кіт і пес.

— Тобі не страшно, що довкола так порожньо?

— Принаймні скелі та ялівці не лякають мене мечами. На відміну від людей.

Якийсь час вона сиділа мовчки. Потім устала і взяла меча.

— Можливо, я колись приїду до тебе в гості, — сказала вона.

— Навряд.

Вона осміхнулась.

— Мені теж не віриться. Але ж я часто помиляюсь.

Я спробував заснути. Десь коло п’ятої ранку я не витримав. Я одягнувся й написав Аґнес записку, повідомивши, що поїхав. Я просунув папірець під зачинені двері її кабінету.

Коли я вирушав, будинок ще спав.

Від мотора тхнуло паленим, я долив мастила, коли заправлявся на нічній заправці. Добрався до порту перед самим світанком.

На пірсі віяв свіжий вітер. Незважаючи на кригу, з відкритого моря сюди линув солоний запах. Поодинокі ліхтарі освічували порт, у якому декілька покинутих рибальських човнів бились об автомобільні шини.

Я чекав, поки посвітліє, щоб мати змогу піти додому по кризі. Я не знав, що мені робити зі своїм життям після всього, що сталось.

Стоячи на вітряному пірсі, я заплакав. Кожнісінькі дверцята моєї душі вітер шарпав дедалі сильніше.

Крига скресла аж на початку квітня. Ще ніколи за всі мої роки на острові так довго не сходила крига. Аж до кінця березня я пішки добирався до землі морськими затоками.

Кожного третього дня Янсон приїжджав на своєму гідрокоптері й повідомляв про стан криги. Він стверджував, що пам’ятає одну зиму в 60-х роках, що була такою ж довгою, а брили льоду теж лежали коло найвіддаленіших островів.

Це була довга зима.

Краєвид сліпив своєю білизною, коли я дивився на горизонт із горбка позаду хатини. Інколи я вішав на шию дідусеві кішки, брав у руку стару лижну палицю і робив вилазки на острівці та скелі коло мілини, звідки мій дідусь, а також його батько приносили такі улови, які тепер нікому й не сняться. Я ходив по голих скелях і згадував, як дитиною любив припливати сюди у човні. У щілинах таїлись дивовижні викинуті водою речі. Одного разу я знайшов відрізану ляльчину голову, а ще якось — водонепроникну коробку з платівками. Дідусь запитав у когось, хто на тому розумівся, і дійшов висновку, що це були німецькі шлягери з часів великої війни, що закінчилась, коли я був малим. Не знаю, куди потім поділись ті платівки. Але на одній із тих скель я знайшов ще й великий бортовий журнал, викинутий у море якимось розгніваним чи зневіреним капітаном. Йшлося про вантажне судно, що перевозило дерево від лісопилок та місць навантаження на норрляндському узбережжі до Ірландії, якій бракувало дерева для спорудження будинків. Судно важило 3000 тонн і називалось «Фланаґан». Невідомо, чому бортовий журнал потрапив у воду. Знову за справу взявся мій дідусь, який цього разу вирішив поговорити з колишнім асистентом якогось навчального закладу, а тепер пенсіонером, що влітку жив на острові Льоно в хатині зі спадщини лоцмана Ґрюндстрьома. Він переклав бортовий журнал, проте не зауважив нічого особливого, що могло статися в той день, коли журнал викинули в море. Я досі пам’ятаю ту дату — 9 травня 1947 року. В останньому записі йшлося про необхідність «якнайшвидше змастити якірний ліфт». І на цьому все. Бортовий журнал не закінчили, а викинули в море. Судно, навантажене деревиною, рухалось тоді з міста Кюбікенборг у далекий Белфаст. Був погідний день, море майже спокійне, ранковий запис сповіщав про південний, південно-східний вітер силою 1 м/с.