Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Таке було життя. Те, чого ми прагнули, відбувалось на лісових дорогах.

Сам не знаю, чому я почав розповідати про це Гаррієт. Я почав без вибору повертати на всі бічні дороги, які нам траплялись.

— Я не збираюсь розповідати тобі про свої пригоди на задньому сидінні, — сказала Гаррієт. — Я ніколи не робила цього, коли ми були разом, і тепер не збираюсь. У житті кожної жінки трапляється приниження. І найгірше ставалося з більшістю з нас іще в юності.

— Коли я був лікарем, то не раз розмовляв зі своїми колегами про те, скільки людей не знають, хто їхній справжній батько. Багато хто зрікся батьківства, а дехто взяв на себе відповідальність усупереч правді. Навіть матері не знали, хто справжній батько їхньої дитини.

— Єдине, що я пригадую з тих ранніх і геть невдалих спроб сексуального досвіду, — це те, що я завжди дивно пахла. І хлопець на мені. Це все, що я пам’ятаю, — хвилювання від збудження і дивні запахи.

Ураз посеред лісової дороги, немов велике чудовисько, вигулькнув лісовоз. Я різко загальмував, і мене занесло в кучугуру. Водій лісовоза зліз із кабіни і підштовхнув мою машину, коли я дав задній хід. Після кількох спроб автомобіль вивільнився зі снігу. Я вийшов з машини. Чоловік був міцний, а в кутиках рота йому позасихав жувальний тютюн. Він сам нагадував ту величезну махину з ковшами та підіймачами, якою керував.

— Ти шо, заблудився? — запитав він.

— Я шукаю озеро.

Він примружився.

— Шукаєш озеро?

— Так. Озеро.

— А як воно зветься?

— Воно не має назви.

— І ти його ше шукаєш? Та тут до холери багато озер. Вибирай, яке хоч. А нашо воно тобі здалось?

Я зрозумів, що хіба дурень може шукати якесь безіменне озеро тут узимку. Тому я розповів усе, як було. Мені здалося, що моє пояснення було досить оригінальним, щоб справити враження чистої правди.

— То ти плавав в озері біля Афтальота зі своїм татом підесять п’ять років тому. Я всьо правильно зрозумів?

— Я пообіцяв цій жінці, що їде зі мною, показати це озеро. Вона хвора.

Я бачив, що він вагається, перш ніж повірити мені. Правда буває дивовижною, подумалось мені.

— А шо, вона від того вилічиться, чи шо? Як зобаче то озеро?

— Можливо.

Він кивнув головою і задумався.

— У кінці тої дороги є одно озеро, мо’ то воно?

— Я пам’ятаю, що воно було зовсім кругле і невелике, а ліс ріс до самих берегів.

— Та, може, й воно, инчого я не знаю. В лісі повно озер.

Він потис мою руку.

— Я ся називаю Гаральд Сванбек. Зимов на тій дорозі не часто когось здибаєш. Рідко таке буває. Най ти щастит. І твоїй мамі в машині.

— То не моя мама.

— Але ж комусь вона мама?

Він забрався на свою машину, завів мотор і поїхав собі далі лісовою дорогою. Я сів у свою.

— Якою мовою він розмовляв? — запитала Гаррієт.

— Мовою лісу. В цих краях кожен говорить власним діалектом. Вони розуміються, але мають власні мови. Так безпечніше. У найвіддаленіших місцях, можна навіть подумати, кожна людина має свою власну расу. Власний народ, власне плем’я з унікальною історією. Якщо вони залишаються зовсім самі, то після їхньої смерті нікому не бракуватиме мови, яка померла разом з ними. Але, звісно, завжди щось виживає.

Ми їхали далі лісовою дорогою. Ліс був дуже густий, дорога помалу піднімалася вгору. Чи міг я пригадати про це з того разу, коли мене віз сюди мій батько в старому темно-синьому «шевроле», про яке він так дбав? Дорогу, що вела вгору? В мене було сильне відчуття, що ми на правильному шляху. Ми проминули склад щойно повалених колод, ліс трощила велика машина, якою керував Гаральд Сванбек. Усі відстані стали враз безконечними. Я глянув у дзеркало заднього бачення: чи ліс не починав зростатися за нами? Здавалось, наче я повертався в часі. Я пригадав свою прогулянку з учорашнього вечора, міст, тіні з мого минулого. А може, ми наближались до літнього озера, де мій батько та я чекали нашого нового приїзду?

Ми проїхали кілька крутих поворотів. Кучугури снігу обабіч росли. Дорога закінчилась.

Переді мною лежало озеро під білим покровом. Я зупинився і заглушив мотор. Ми прибули. Це все, що треба було сказати. Я не сумнівався. Це було те озеро. Я повернувся через 55 років.

Розстелена біла скатертина чекала на нас. Враз я відчув вдячність Гаррієт за те, що вона знайшла мене на моєму острові. Вона була посланцем, нехай навіть посланцем від самої себе. Чи я її сам покликав? Чи я всі ці роки чекав, що одного дня вона повернеться?

Я не знав. Але ми прибули.