Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Ми їли, сидячи на ліжку. Гаррієт була дуже втомленою. Поївши, вона знов лягла. Я запитав, чи вона б не хотіла поговорити, але вона лише заперечно похитала головою.

Я вийшов у сутінки й бродив маленьким містечком, у якому вікна багатьох крамниць зяяли порожнечею. На вітринах висіли оголошення з іменами і номерами телефонів, куди могли звертатися зацікавлені орендою. Це нагадувало сигнал SOS: маленьке шведське містечко, що потрапило в страшну корабельну аварію. Дідусів та бабусин острів був частиною цього гігантського, покинутого, нікому не потрібного шведського архіпелагу, що складається не лише з островів уздовж довгих берегів, а й також із дрібних населених пунктів у лісах та в глибині півострова. Тут не було ні пірсів, які відкривали вихід на сушу, ні злісних гідрокоптерів, які здіймали снігову заметіль, доставляючи пошту та рекламу. Все одно, блукаючи цим порожнім містечком, мені здавалось, наче я прогулююсь найвіддаленішим островом архіпелагу. З вікон на сніг проливалось голубе світло телеекранів, часом пробивалися звуки: з кожного вікна уривки різних програм. Так я уявляв собі самотність — рідко хто дивився одну і ту ж програму. Вечорами цілі покоління чи родини замикали себе в різних світах, створених сигналами супутників.

Колись завжди можна було поговорити про спільні програми. А про що говорять тепер?

Я зупинився біля будівлі, що колись була залізничним вокзалом, і щільніше замотався шаликом. Було холодно, й зірвався вітер. Я вийшов на покинутий перон. На засніженій бічній колії стояв самотній товарний вагон, наче залишений бик у стійлі. У тьмяному світлі єдиного ліхтаря я намагався розгледіти старий розклад, який висів на стіні за розбитим склом. Я подивився на свій годинник. За кілька хвилин мав би приїхати поїзд у південному напрямку. Чекаючи, я згадував, що бували й більші дивовижі, ніж поїзд-привид, що з’являється, а потім зникає на мості над замерзлою рікою.

Але поїзд не з’явився. Нічого не з’явилось. Якби я мав жмут сіна, то поклав би його перед самотнім товарним вагоном. Я побрів далі. Небо було всіяне зірками. Я шукав очима хоч би якихось рухів там, зверху, — зорепад, супутник, а може, знак котрогось із богів, які, начебто, там живуть. Але нічого не відбулось. Нічне небо мовчало. Я пішов униз до мосту над замерзлою річкою. На кризі лежала колода. Чорна пляма на всій тій білизні. Якось раптово вилетіла з голови назва річки. Здається, Юснан, але я вже не був певен.

Я довго стояв на мості. Нараз з’явилось відчуття, наче я був не сам під високими металевими арками. Там були ще якісь люди, і я раптом збагнув, що ті, кого я там бачив, були мною. Різного віку, від мене малого, що бігав і бавився на дідусевому та бабусиному острові, до мене старшого, який уже покинув Гаррієт, і, врешті, до мене теперішнього. На якусь мить я наважився побачити себе і яким я був, і яким я став.

Серед постатей навколо мене я шукав когось інакшого, когось, ким я міг стати, але такого не знайшов. Навіть чоловіка, що, як і його батько, працював би офіціантом у ресторані.

Не знаю, як довго я простояв на тому мості. Коли я повертався до пансіонату, навколишні постаті зникли. Я ліг, торкнувся її руки і заснув. У ту ніч мені снилось, що я лазив по нічному залізному мосту. Я вибрався на один із найвищих парапетів і знав, що невдовзі кинусь на кригу.

Падав легкий сніг, коли ми наступного дня подалися шукати потрібну лісову дорогу. Я зовсім не пам’ятав, яка вона була колись. Нічого в тому одноманітному краєвиді не вказувало на орієнтири. Єдине, чого я був певен: ми були неподалік, озеро, котре ми шукали, лежало десь усередині трикутника — між Афтонльотеном, Іттергьоґдалем та Фнюсхеном.

Здавалось, Гаррієт почувалась того дня трохи краще. Коли я прокинувся, вона вже була одягнена. Ми поснідали в невеличкому ресторані — єдині відвідувачі. Гаррієт теж бачила сон тієї ночі, у ньому йшлося про нас: спогад про невелику мандрівку на один острів на озері Мелярен. Моя пам’ять не змогла відтворити того спогаду. Але я ствердно кивав головою, коли Гаррієт спитала, чи я пригадую ту мандрівку. Звісно ж, пригадую. Я пам’ятаю все, що з нами було. Були високі кучугури снігу, поодинокі бічні дороги стояли переважно нерозчищені. Раптом я згадав щось зі своєї молодості. Лісові дороги. Точніше, відчуття їзди по лісовій дорозі.

Якось я провів ціле літо в батькових родичів у Ємтлянді. Бабуся тоді захворіла, і я не міг гостювати на її острові. В мене з’явився друг, хлопець мого віку, чий батько був головним суддею, разом із ним ми забирались у канцелярію окружного суду і нишпорили у старих судових протоколах та поліцейських розслідуваннях. Ми шукали справи про встановлення батьківства зі всіма їхніми неймовірними та заманливими подробицями про те, що відбувалось на задніх сидіннях автомобілів суботніми ночами. Ті авто завжди виїжджали на лісові дороги. Здавалось, ніби не було людини, яку б не зачали на задньому сидінні. Ми поглинали свідчення молодиків, яких викликали до суду на допит як свідків і які неохоче і небагатослівно намагались доповісти про те, що сталось чи не сталось на тій лісовій дорозі. Згідно з їхніми свідченнями, завжди падав сніг, з їхніх слів годі було зробити чіткі та очевидні висновки, завжди залишались чималі сумніви, адже молодики запевняли в своїй непричетності, а молоді жінки твердили, що це був саме він, а не хтось інший, саме на тім, а не іншому задньому сидінні, саме на тій, а не іншій лісовій дорозі. Ми смакували ті таємниці, і мені здається, що тоді ми мріяли про близькість із жінкою на задньому сидінні на засніженій лісовій дорозі.