Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Я не хочу.

— Я ж скоро помру.

Я повернувся до неї спиною і подумав, що мені не варто було піддаватись. Їй не озеро було потрібне, а я.

Далі аналізувати думки я не зміг.

Я відчув, як вона підсунулась і лягла впритул до мене. Тепло її тіла огорнуло мене і наповнило те, що так довго здавалось лише непотрібною оболонкою. Ми завжди так лежали під час сну. Вона засинала на моїй спині. На якусь мить мені здалося, що ми завжди так лежали. Майже сорок років, і лише тепер обоє починали прокидатись із того чудернацького сну.

— Що з тобою сталось? Тепер можеш мені розказати, — мовила Гаррієт.

— Одного разу я припустився фатальної помилки під час операції. Потім я розважив, що це сталось не з моєї вини. Мене засудили. Не суд, а управління охорони здоров’я. Мені дали попередження, і я цього не зміг стерпіти. Це все, що я тепер можу сказати. Більше не питай.

— Краще розкажи про озеро, — прошепотіла вона.

— Воно чорне, кажуть, бездонне, без пляжу. Маленький бідний родич усіх тих гарних озер зі світлою водою. Тяжко повірити, що це озеро, а не просто чорнильна пляма, яку вихлюпнула природа. Одного разу, ще коли був малим, я бачив, як мій батько плавав у ньому. Я розповідав тобі про це. Але я не сказав, що в цей момент зрозумів, що таке життя. Ми весь час за крок від розлуки, ото й усе.

— У тому озері водиться риба?

— Не знаю. Але якщо й водиться, то хіба чорна. Або невидима, бо її неможливо розгледіти в темній воді. Чорна риба, чорні жаби, чорні водяні павуки. А на самому дні, якщо воно є, в намулі повільно рухається самотній вугор.

Вона ще міцніше притислась до мене. Я подумав про те, що вона помирає і що її тепло скоро поволі почне перетворюватись на холод. Що це вона казала? Крижина в її нутрі? Отож смерть була для неї льодом, не інакше. Смерть завжди різна, тінь позаду нас завжди з’являється в різних костюмах. Я хотів обернутись і якнайміцніше її обійняти. Однак щось мене зупиняло. Може, я й досі боявся того, через що колись її кинув? Занадто сильна близькість, почуття, які я не в змозі був опанувати?

Я не знав. Але, можливо, зараз мені захотілося знати.

Я, певно, ненадовго заснув. А прокинувся від того, що вона сиділа на краю ліжка. Я вжахнувся, коли побачив, як вона опустилась на коліна і рачки поповзла до дверей у ванну. Вона була зовсім гола, з тяжкими грудьми й тілом, старішим, ніж я уявляв. Не знаю, чи вона повзла до ванної, бо не мала сили йти, чи не хотіла будити мене скрипінням ходунців. На моїх очах виступили сльози і затьмарили погляд, коли вона зачиняла двері. Їй вдалось, повертаючись, піднятись на ноги. Але її ноги тряслись. Вона знов лягла щільно до мене.

— Я не сплю, — сказав я. — Я вже не розумію, що відбувається.

— На твій острів приїхав нежданий гість. Стара баба з твого минулого припленталась по кризі. І ось тепер ти раптом взявся виконувати одну обіцянку.

Я зауважив, що від неї тхнуло спиртним. Невже вона заховала плящину у своїй косметичці?

— Багато ліків не варто поєднувати з алкоголем, — сказав я.

— Якби мені довелось вибирати, я б вибрала випивку.

— Ти випиваєш потай.

— Я, звичайно ж, зауважила, що ти чуєш, що від мене тхне. Але мені все одно подобається вдавати, наче я роблю це потай.

— Що ти п’єш?

— Звичайну шведську горілку. Завтра мусимо заїхати в «Системболаґет». Мої запаси скоро закінчаться.

Ми лежали, дожидаючи ранку.

Подеколи вона дрімала. Пес надворі затих. Я знову підвівся і став перед вікном. І подумав, що я перетворився на свого батька. Через 55 років ми злилися і стали одним цілим.

Біля озера я викрив його самотність. А тепер я усвідомив, що це була і моя самотність. Мене це налякало. Я не хотів її. Я не хотів бути тим, хто занурюється в ополонку з крижаною водою, щоб відчути, що він живий.

Ми залишили заїзд перед дев’ятою.

Це був ранок, устелений туманами, було декілька градусів тепла і повівав легкий вітер. Той чоловік, що грав на піаніно, не повернувся. На рецепції стояла молода жінка. Вона запитала, чи нам добре спалось і чи ми всім задоволені. Гаррієт стояла зі своїми ходунцями на відстані декількох кроків від мене.

— Нам чудесно спалось, — відповіла вона. — Ліжко широке й зручне.

Я заплатив і запитав, чи в неї часом нема карти. Вона зникла на декілька хвилин і повернулась із цілим атласом.

— Це безкоштовно, — сказала вона. — Один гість із Люнда забув його кілька тижнів тому.

Ми виїхали звідти назустріч туману.

Здавалось, наче ми знаходимось у країні без доріг. Ми їхали повільно, адже туман був дуже густий. Мені пригадались усі ті рази, коли я запливав човном у густу імлу біля свого острова. Коли з моря викочувався туман, я міг, відпочиваючи, повиснути на веслах і поринути в біле молоко. Я завжди сприймав це як своєрідне поєднання безпеки й загрози. Сидячи на лавці при яблуні, бабуся любила розказувати про людей, які пропали, веслуючи в тумані. Вона вважала, що в тумані була дірка, що засмоктувала людей, і вони більше не повертались.