Крізь відчинені двері я побачив, як Гаррієт виходить із коридору зі своїми ходунцями. Здавалось, наче вона стоїть за кермом якогось чудернацького судна. Вона рухалась похитуючись. Вона знову випила? Ми зайшли до ресторану: більшість столиків були порожні. Привітна офіціантка з набряклими та забинтованими ногами посадила нас за столик у кутку. Я зробив, як мене навчив батько — завжди перевіряти, чи офіціант або офіціантка мали добре взуття. У цієї взуття було хороше, тільки нечищене. Цього разу Гаррієт справді зголодніла. Такого я не міг сказати про себе. Тим паче, я жадібно дудлив вино, яке нам з Гаррієт презентував худий прищавий юнак. Гаррієт питала, а я лише мовчки випивав те, що він наливав. Це були австралійські й деякі південноафриканські вина. Але яка різниця? Все, що мені тепер треба було, — це задурманити собі голову.
Ми цокнулися й випили, і тут же я зауважив, що Гаррієт практично відразу сп’яніла. Отож не тільки я перепив. Коли востаннє я напивався так, що був неспроможний контролювати свої рухи? Було декілька випадків, коли меланхолія на острові ставала нестерпною, я, бувало, напивався за кухонним столом. Це завжди закінчувалося тим, що я проганяв пса з котом і засинав у одязі на ліжку. Такого майже ніколи не траплялось узимку. Це могло статися світлого весняного вечора чи ранньої осені, коли в мене вселявся неспокій і я витягав зі своїх запасів декілька пляшок. Їх можна було замовляти в «Системболаґет» [1] Шведське державне підприємство з виключним правом на роздрібну торгівлю алкоголем. — Тут і далі примітки перекладача.
через Янсона, але я не хотів, щоб він дізнався про мої алкогольні вподобання. Я завжди сам купував собі міцні напої.
Ресторан закривався. Ми були останніми відвідувачами. Ми поїли, випили і, немов за мовчазною згодою, не торкалися ні тем наших життів, ні мети нашої поїздки. Ми навіть не згадали про Сару Ларсон і її пса. Я записав вечерю на рахунок кімнати, незважаючи на протести Гаррієт. Потім ми непевною ходою рушили з місця. Якимось дивним, незбагненним чином Гаррієт удавалось робити кроки за допомогою ходунців. Я відчинив двері й сказав, що вийду на вечірню прогулянку. Звичайно ж, це була неправда. Але я не хотів, щоб Гаррієт було ніяково через мою присутність, поки вона вкладалася до сну. Гадаю, що тим самим я хотів уникнути того, що й мені було б ніяково.
Я сів у читальному залі зі стелажами, повними старих книжок та журналів. Кімната була порожньою. Чоловік за піаніно зник. Дивно, куди поділось те велике товариство: я прислухався, але нічого не почув. Мене різко здолав сон. Коли я прокинувся, то не знав, де я. З годинника зрозумів, що спав приблизно годину. Я встав, похитнувся від випитого вина й повернувся до номера. Вона засвітила лампу з мого боку ліжка. Я обережно роздягнувся, помився у ванній і заліз під ковдру. Я намагався розпізнати, чи вона справді спала, чи тільки вдавала, лежачи на боці. Мені закортіло провести рукою по її спині, на ній була блакитна нічна сорочка. Я погасив лампу і в темряві прислухався до її дихання. Мене охопила тривога. А разом з нею ще одне відчуття, якого мені давно бракувало. Відчуття того, що я не сам. Усе так просто. На мить прогнати самотність.
Я, вочевидь, заснув. Прокинувся від крику Гаррієт. Напівсонний спромігся ввімкнути свою лампу. Вона рівно сиділа на ліжку і кричала від невимовного відчаю й болю. Коли я спробував доторкнутись до її плеча, вона сильно вдарила мене в обличчя.
Із носа відразу пішла кров.
Тієї ночі ми більше не спали.
Світало так, наче сірий дим сходив над укритим снігом озером.
Я стояв коло вікна і думав про те, що бачив свого батька в такій самій позі. Щоправда, я не такий товстий, як він тоді, хоча й мій живіт тепер звисав. Але хто мене бачив? Ніхто, окрім Гаррієт, що лежала на спині, підпертій подушками.
Я думав про те, що сталося після того, як я прокинувся від крику Гаррієт і вона зацідила мені кулаком прямо в ніс. Я був, так би мовити, напівголим чоловіком серед зимового ландшафту.
Я замислився, чи не спуститись мені до вкритого снігом озера і не прорубати свою ополонку. Мені бракувало відчуття болю, якого завдавала холодна вода. Але я знав, що не зроблю цього. Я залишусь у номері разом із Гаррієт. Ми одягнемось, поснідаємо і продовжимо нашу подорож.
Я думав про сон Гаррієт, від якого вона прокинулась, кричачи. Те, що вона розповіла, спочатку здалось украй заплутаним. Так, наче вона шукала сон, а знайшла лише уламки від нього. Хтось забивав у неї цвяхи, бо вона відмовилась віддати своє тіло. Той хтось уперто хотів розірвати її грудну клітку. Вона відбивалась, бувши в якійсь кімнаті чи то місцевості, де її зусібіч оточували люди, чиї обличчя вона ніяк не могла розпізнати. Їхні голоси нагадували загрозливі крики зловісних птахів. Врешті вона закричала і тим розбудила мене. Коли я спробував доторкнутись до неї, щоб заспокоїти чи, може, радше заспокоїтися самому, вона все ще знаходилась на межі сну і реальності і не розуміла, що з того правда. Тому вона мене вдарила, вона захищалась від невиразних постатей, які хотіли пробити її грудну клітку. Вона добряче вгатила мене кулаком, і цей удар нагадав мені про біль після бійки та пограбування в Римі. Щоправда, цього разу ніс не був зламаний.
Читать дальше