Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Чого ти хочеш?

— Щоб ми зробили гак по дорозі назад.

Вона вказала на карті місце, де саме ми були. Замість того, щоби податися на південь, вона провела пальцем на схід, у напрямку узбережжя та Гельсінклянду. Її палець зупинився поблизу Гудіксвалля.

— Сюди.

— А що там?

— Моя дочка. Хочу, щоб ти з нею познайомився. Це забере один день, максимум — два.

— А чому вона там живе?

— А чому ти живеш на твоєму острові?

Звичайно ж, сталося так, як їй захотілось. Ми поїхали в напрямку узбережжя. Краєвид і далі був такий самий, поодинокі будиночки з супутниковими антенами й порожніми подвір’ями.

Пізніше по обіді Гаррієт сказала, що вже втомилась. Ми зупинились у готелі в Дельсбу. Номер був невеличкий і запорошений. Гаррієт випила свої таблетки та знеболювальні і, виснажена, заснула. Можливо, вона непомітно для мене випила зайвого. Я вийшов, розшукав аптеку і купив довідник ліків. Потім сів у кав’ярні і взявся читати про препарати Гаррієт.

Ситуація була неймовірна: сидіти в кафе за горнятком кави та журналом поміж галасливих дітей, які вимагали уваги своїх мам, заглиблених у читання сртарих пожмаканих газет, і всерйоз усвідомлювати, наскільки хворою була Гаррієт. Я дедалі більше відчував, що потрапив у світ, втрачений мною за всі ті роки на острові моїх дідуся та бабусі. Впродовж дванадцяти років я заперечував існування світу за межами скель і берегів, що оточували мене і були тим єдиним, що мене обходило. Я перетворився у відлюдника, що заховався в печері й не знав, що відбувається поза її стінами.

Однак у кафе в Дельсбу я усвідомив, що вже не зможу жити так, як давніше. Я, звичайно ж, повернусь на свій острів, адже мені нікуди повертатись, але нічого більше не буде, як колись. У ту мить, коли я зауважив на кризі темну тінь, за мною зачинилися двері, що більше ніколи не відчиняться.

Я купив у кіоску листівку з зображенням засніженого тину. Я відправив її Янсонові. Я попросив його нагодувати тварин. Більше нічого.

Гаррієт прокинулась, коли я повернувся. Вона похитала головою, побачивши книжку в моїх руках.

— Я не хочу сьогодні говорити про свою біду.

Ми спустились повечеряти в сусідній гриль-бар. Розглядаючи зачаджену кухню, я подумав, що ми живемо у світі напівфабрикатів і масної їжі. Невдовзі Гаррієт відсунула від себе тарілку і сказала, що більше не подужає. Я переконував її скуштувати ще хоч трошки. Але навіщо я це казав? Людина, що помирає, їсть стільки, скільки їй потрібно для того, щоб підтримати ту крихту життя, що їй залишилась.

Ми повернулись до своєї кімнати з тонкими стінами. Нам чути було розмову двох людей із сусідньої кімнати. Їхні голоси то стихали, то голоснішали. І я, і Гаррієт напружено вслухались, але не могли розібрати слів.

— Ти й далі любиш підслухати? — запитала вона.

— На моєму острові нема за ким підслухати.

— Ти завжди слухав, коли я розмовляла по телефону, хоча й удавав байдужого, гортаючи книжку чи газету. Саме так ти намагався приховати свою надмірну цікавість. Пригадуєш?

Мене обурили її слова. Хоча, звісно ж, вона мала рацію. Я завжди любив підслухати, починаючи змалку — коли схвильовано перешіптувались мої батьки. Я стояв за прочиненими дверима і підслуховував за своїми колегами, пацієнтами, я слухав особисті розмови в кафе та поїздах. Я переконався, що більшість розмов містили дрібну, майже непомітну брехню. Невже завжди так було, питав я себе. Чи завжди існувала ця потреба у брехливих відхиленнях у розмові, аби тільки вона мала хоч якийсь зміст?

Розмова в сусідній кімнаті припинилась. Гаррієт втомилась. Вона лягла і заплющила очі. Я надягнув куртку і вийшов у безлюдне містечко. Довкола крізь вікна пробивалося синє світло. Поодинокі мопеди, автомобіль, що промчав надто швидко, і знову тиша. Гаррієт хотіла, щоб я познайомився з її дочкою. Чому? Щоб доказати, що вона прекрасно дала собі раду без мене і народила дитину, якої мені так і не судилось мати? Того зимового вечора мене охопив смуток.

Я зупинився біля освітленої ковзанки, на якій навколо червоного м’яча кружляли декілька підлітків із ключками для банді [3] Хокей з м’ячем. . Мені пригадались дитинство і молодість. Гострий звук ковзанів, які човгали по кризі, ключки, що вдарялись об м’яч, поодинокі вигуки та падіння, після яких треба було відразу ж піднятись. Мені пригадалося саме це, хоча я й жодного разу не тримав у руках ключку для гри в банді, а відразу захопився хокеєм, де гра завдавала набагато більше болю, ніж та, за якою я оце спостерігав.