Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Може, я й знайду, як спробую згадати. Тільки не розумію, нащо це тобі.

— Ти хочеш знати, чому я хочу побачити те озеро?

Враз її голос наче набув іншого звучання.

— Так, — сказав я. — Хочу.

— Бо це найгарніша обіцянка за все моє життя.

— Найгарніша?

— Єдина справді гарна.

Саме так вона сказала. Єдина справді гарна обіцянка. Які сильні слова. Від них у моїй голові наче голосно заграв великий оркестр і я опинився посеред інструментів. Поруч зі смичковими й попереду духових.

— Нам весь час роздають обіцянки, — продовжила вона. — Ми навіть даємо їх самі собі. Ми вислуховуємо обіцянки інших. Політики, котрі просторікують про краще життя для літніх людей і медицину, що вбереже нас від пролежнів. Банки, що обіцяють нам вищі відсотки, їжа, завдяки якій ми втратимо вагу, і креми, що гарантують нам старість із меншою кількістю зморщок. Наше життя полягає в тому, аби в своєму маленькому човнику подолати безконечно мінливий і невичерпний потік обіцянок. Скільки тих обіцянок пам’ятаєш? Ми забуваємо те, що хочемо пам’ятати, і пам’ятаємо те, чого хотіли би позбутись. Невиконані обіцянки — це тіні, що танцюють довкола тебе в сутінках. Що старшою я стаю, то чіткіше їх бачу. Твоя обіцянка про те лісове озерце найгарніша у моєму житті. Поки ще не пізно, я хочу побачити його і уявити, що плаваю в ньому.

Я усвідомив, що мушу відвезти її до того озера. Єдине, чого я хотів би уникнути, — це вирушати в дорогу серед зими. Але, можливо, вона не наважувалась чекати до весни через свою хворобу?

Я подумав, що мені слід сказати все, як є, — що я знаю про її хворобу. Але я цього не зробив.

— Ти розумієш, що я маю на увазі, кажучи про всі обіцянки, якими сповнене наше життя?

— Я намагаюсь не піддаватись обіцянкам. Так легко спійматись на гачок.

Вона простягнула руку і поклала її на мою.

— Колись я тебе знала. Ми прогулювалися по Стокгольму. У моїх спогадах закарбувалось, що це було навесні. Я майже не пригадую, щоби було темно чи падав дощ. Ти вже не та людина, що була поруч зі мною тоді. Той чоловік міг стати ким завгодно, але не самітником на острові на краю архіпелагу.

Її рука лежала на моїй. Я її не зачіпав.

— А ти пам’ятаєш, щоби було темно?

— Ні. Весь час було світло.

— Я не знаю, що сталося.

— Я теж.

Вона притисла руку.

— Не обманюй мене. Звичайно ж, ти знаєш. Ти завдав мені неймовірного болю. Здається, я й досі до кінця не оговталась. Хочеш знати, як мені було?

Я не відповів. Вона забрала руку й відхилилась на тапчані.

— Я хочу лише, аби ти дотримався свого слова. Ти мусиш покинути цей острів на декілька днів. Потім можеш повернутися сюди назад, і я більше ніколи тебе не потурбую.

— Це неможливо. Дорога надто довга. На моєму авто нам туди не добратись.

— Я прошу лише, щоб ти показав дорогу.

Я зрозумів, що вона не збиралася здаватись. Обіцянка про озеро наздогнала мене після всіх цих років.

За вікном почало розвиднятись. Ніч закінчилась.

— Я вийшла заміж, — раптом сказала вона. — А що сталося з тобою?

— Я розлучений.

— Отож ти також одружився? З ким?

— Ти їх не знаєш.

— Їх?

— Я був одружений двічі. Перша дружина звалась Бірґіт і була медсестрою. Через два роки нам уже не було про що розмовляти. Крім того, вона хотіла перекваліфікуватись на гірського інженера. А що я тямив у каменях, гравії та шахтах? Друга, на ім’я Роз-Марі, торгувала антикваріатом. Ти не уявляєш, як часто я після довгого робочого дня в операційному залі мусив іти з нею на аукціон, а потім тягнути додому старезні креденси. А всіх столів і крісел, з яких я здирав фарбу в старих ваннах, просто не злічити. Через чотири роки все закінчилось.

— У тебе є діти?

Я похитав головою. Колись давно я уявляв, що коли старітиму, то матиму дітей, які б мене втішали. Тепер уже було запізно.

Я немов той мій човен, що лежить на суші під брезентом.

Я глянув на Гаррієт.

— А ти маєш дітей?

Вона довго на мене дивилась, перш ніж відповісти.

— Я маю дочку.

Я подумав, що це могла б бути і моя дитина. Якби я не залишив Гаррієт і більше не давався чути.

— Її звати Луїз, — сказала Гаррієт.

— Гарне ім’я, — мовив я.

Я встав і почав варити каву. Настав справжній ранок. Я зачекав, поки кава закипить, порахував до сімнадцяти й відставив джезву, щоб дати каві настоятись. Потім дістав горнятка і нарізав плетінку, що вже розморозилась. Ми були наче ті двоє старих, що одного січневого ранку влаштували собі кавове святкування. Одне з тисяч кавувань, які відбувались щодня в цій країні. Цікаво, чи ще в когось воно відбувалося за таких же дивних обставин, як сьогодні у моїй кухні?