Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Я підійшов до причілка і заглянув у кухонне вікно.

Гаррієт сиділа за столом. Через якусь мить я збагнув, що вона плаче. Я почекав, доки вона витре очі. Лише тоді я ввійшов. Собака залишився у передпокої.

— Мушу поспати, — сказала Гаррієт. — Я втомилась. Завтра поясню, чому я приїхала.

Не чекаючи відповіді, вона підвелась, сказала на добраніч і затримала погляд на мені. Потім зачинила двері. Я зайшов у кімнату з телевізором, але не увімкнув його. Зустріч із Гаррієт виснажила мене. Звісно ж, я боявся звинувачень, які мені доведеться почути. Що ж я міг їй відповісти? Нічого.

Я заснув у кріслі.

Опівночі я прокинувся від того, що затерпла шия. Я зайшов до кухні і прислухався, стоячи навпроти дверей до кімнати, де спала Гаррієт. Було тихо. Крізь шпарину над підлогою світло не пробивалось. Я прибрав на кухні, витяг із морозилки буханку хліба та плетінку, впустив пса з котом і ліг спати. Але заснути не міг. Двері в те, що мені здавалось уже позаду, голосно грюкнули. Так, неначе Гаррієт і час з нею наздогнали мене, як сильний порив вітру.

Я надягнув халат і знову спустився в кухню. Мої тварини спали. Надворі було мінус 7 градусів. Торбинка Гаррієт лежала на кухонному тапчані. Я переніс її на стіл і розкрив. У ній були гребінь, щітка, гаманець і пара рукавиць, в’язка ключів, мобільний телефон і дві баночки з медикаментами. Я не знав їхньої назви. Я спробував розпізнати інгредієнти, щоб визначити, для чого вони використовувались. Це були знеболювальні та антидепресивні засоби, виписані лікарем Арвідсоном у Стокгольмі. Мені стало ніяково. Я продовжував обшукувати її сумку. На самому дні я знайшов пошарпану, засмальцьовану і списану номерами телефонну книжку. Коли я розгорнув на букві «В», собі на подив знайшов свій номер телефону в Стокгольмі з 1960-х років.

Вона його навіть не викреслила.

Невже вона всі ті роки зберігала цей телефонний записник? Я вже хотів покласти його назад у торбинку, коли зауважив якийсь документ, закладений за обгортку. Я розгорнув його і прочитав, що там було написано.

Потім вийшов на веранду.

Я і далі не розумів, чому Гаррієт приїхала до мене на острів.

Але в її торбинці я знайшов довідку, де було написано, що вона тяжко хвора і незабаром помре.

Протягом ночі то налітав, то вщухав вітер.

Я погано спав, лежав, прислухаючись до завивання вітру. Дуло більше з вікна на північ, аніж із того, що на схід, тож я міг встановити напрям вітру. Поривчастий вітер з північного заходу. Це я запишу в своєму бортовому журналі наступного дня. Я замислився, чи напишу, що до мене приїхала Гаррієт.

Вона лежала поверхом нижче на розкладачці. Раз по раз я подумки повертався до тієї довідки, що знайшов у торбинці. У неї був рак шлунка, який поширився на інші частини тіла. Хіміотерапія допомогла лише тимчасово, операція була протипоказана. Дванадцятого лютого вона повинна була прийти у лікарню на консультацію з лікарем.

Я ще не настільки втратив лікарську кваліфікацію, щоб не усвідомити, що це значило. Гаррієт помирала. Застосовані методи терапії були не в змозі вилікувати, ані подовжити їй життя. Натомість вони полегшували страждання. Вона наближалась до термінальної паліативної фази, висловлюючись медичною мовою.

Ані одужання, ані зайвої муки.

Коли я лежав у темряві, одна думка постійно муляла мені: помирала Гаррієт, а не я. І хоч саме я вчинив великий гріх і зрадив її, хвороба спіткала Гаррієт. Я не вірю в Бога. Окрім недовгого періоду на першому курсі навчання, я практично не вдавався до релігійних шукань. Мені ніколи не доводилось бесідувати з представниками позаземного світу чи чути внутрішній голос, що закликав мене стати на коліна. Тепер я лежав і відчував полегшення від того, що біда спіткала не мене. Я спав недовго. Двічі я виходив у туалет і обидва рази прислухався до дверей Гаррієт. Мабуть, вона й мурахи спали.

О шостій годині я встав.

Коли я спустився в кухню, то сильно здивувався, побачивши, що Гаррієт уже поснідала. Принаймні вона пила каву — підігріла вчорашні залишки. Пес із котом були надворі. Вочевидь, вона їх випустила. Я відчинив вхідні двері. За ніч випав тонкий шар свіжого снігу. На ньому виднілися сліди собачих і котячих лап. А також сліди людини.

Гаррієт вийшла.

Я спробував роззирнутись у темряві. До світанку було ще далеко. Я прислухався: можливо, щось учую. Повівав вітерець. Усі три сліди вели в одному напрямку, за дім. Мені не треба було далеко йти. Під яблунями стояла стара дерев’яна лавочка, на якій любила сидіти моя бабуся. Вона в’язала, хоч була короткозора, або просто сиділа склавши руки і слухала море, що завжди шуміло, коли його не сковував лід. А тепер на лавці сиділа не бабусина примарна постать, а Гаррієт. Вона запалила свічку на землі за каменем, який повинен був захищати її від вітру. Пес лежав біля її ніг. Вона була така, як тоді, коли я знайшов її на кризі попереднього дня. Глибоко посаджена шапка, обличчя замотане шаликом. Я сів біля неї на лавці. Мороз був невеликий, але вітер ущух, тож холод не здавався таким пронизливим.