Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Тут гарно, — мовила вона.

— Темно. Нічого не видно. Навіть моря не чути, коли довкола крига.

— Мені приснилось, що мурашник розрісся довкола мого ліжка.

— Я можу перенести ліжко в кухню, якщо хочеш.

Пес устав і зник. Він рухався обережно, адже глухі собаки боязкі. Я запитав Гаррієт, чи вона звернула увагу на те, що пес глухий. Ні, вона цього не зауважила. Пришкандибала кицька, пильно на нас подивилася і знову пропала у темряві. Вкотре спало на думку, що котячі шляхи невідомі. А що знаю я про свої дороги? А Гаррієт?

— Тобі, звичайно, цікаво, чому я приїхала, — запитала вона.

Свічка запалахкотіла, але не погасла.

— Я цього не чекав.

— Ти колись думав, що ще мене зустрінеш? Тобі коли-небудь цього хотілось?

Я не відповів. Людині, що покинула іншу, не пояснивши чому, нема що казати. Існують зради, які неможливо пробачити чи пояснити. Те, що я заподіяв Гаррієт, було саме такою зрадою. Отож я промовчав. Я вдивлявся в полум’я свічки й чекав.

— Я приїхала сюди не звинувачувати тебе, я прошу тебе, щоб ти виконав свою обіцянку.

Я відразу збагнув, що вона мала на увазі.

Лісове озеро.

Я плавав у ньому ще дитиною, того літа, коли мені виповнилось десять років і ми з дідусем поїхали в його рідні краї на півночі Швеції. Я пообіцяв Гаррієт відвезти її туди після повернення з Америки. Ми мали поїхати туди й разом плавати у темній воді під світлим нічним небом. Я уявляв собі цю прекрасну церемонію. Темна вода, світле літнє небо, перегукування гагар, начебто бездонне озеро. Там ми мали плавати удвох, і після цього нас нічого вже не змогло б розлучити.

— Чи ти забув про свою обіцянку?

— Я прекрасно пам’ятаю, що я пообіцяв.

— Я хочу, щоб ти мене туди відвіз.

— Тепер зима. Озеро замерзло.

Я подумав про ополонку, яку прорубував щоранку. Може, я зміг би прорубати ціле норрляндське лісове озеро, в якому крига міцна, як граніт?

— Я хочу побачити це озеро. Навіть якщо воно вкрите кригою та снігом. Мушу пересвідчитись, чи воно таки існує.

— Воно існує, я тобі не збрехав.

— Ти ніколи не казав, як воно називається.

— Воно замале, щоб мати назву. У цих краях повно невеличких безіменних озер. Вулиці чи дороги рідко коли не мають назви, а от сховані в лісах безіменні озера та озерця у цій місцині не дивина.

— Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Вона важко встала з лавки. Свічка перевернулась і з шипінням погасла. Стало зовсім темно. Світло з кухні сюди не сягало. Тим не менше я зрозумів, що вона взяла з собою ходунці. Я простягнув їй руку, щоб допомогти, але вона її рішуче відкинула.

— Мені не треба допомоги. Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Коли Гаррієт із зеленими ходунцями увійшла у світло, що осявало сніг, мені здалось, наче вона йде по місячній доріжці. Тоді, майже сорок років тому, коли ми були разом, ми з дитячою наївністю називали себе місяцепоклонниками. Цікаво, чи вона це пам’ятала? Я зі сторони спостерігав за нею і за тим, як вона непевно пробиралася з ходунцями поміж прихованим у снігу камінням. Мені було важко усвідомлювати, що вона смертельно хвора. Людина, що наближалась до останньої межі, за якою наступає інший світ або інша темрява. Гаррієт залишила ходунці біля веранди і, міцно тримаючись за поруччя, піднялась по трьох сходинках. Як тільки вона відчинила двері, кішка вмить прошмигнула надвір поміж її ногами. Вона зайшла в свою кімнату. Я підслухав, приклавши вухо до зачинених дверей. Почулось тихеньке дзеленчання пляшок. Я зрозумів, що вона, вочевидь, мала з собою багато різних знеболювальних, цей вічний супутник невиліковних пухлин. Кицька заскиглила й потерлась об мої ноги. Я нагодував її й сів за кухонним столом.

Надворі досі було темно.

Я намагався розгледіти температуру на термометрі, але скло на ртутному стовпчику знову вкрилось памороззю. Двері відчинились, і ввійшла Гаррієт. Вона зачесалась і надягла новий светр кольору лаванди. Мені відразу згадалась моя мати і її сльози, що пахли лавандою. Але Гаррієт не плакала. Вона всміхнулась і сіла на тапчан.

— Я б ніколи не повірила, що ти станеш людиною з котом, псом і мурашником.

— Життя рідко складається так, як нам цього хотілось.

— Я не маю наміру питати тебе про те, яким було твоє життя. Я хочу лише, щоби ти виконав свою обіцянку.

— Я сумніваюсь, що ще знайду те озеро.

— Я впевнена, що знайдеш. Я ще не зустрічала людини з кращою просторовою орієнтацією, ніж у тебе.

Я не міг перечити Гаррієт, бо вона казала правду. Я завжди приходжу до цілі, навіть у найзаплутанішому лабіринті вулиць. І на природі я не гублюсь.