Коли ми досягнули берега, я зайшов до повітки для човнів і взяв старого коца, яким застелив дідусеву лавку. Я не міг повернутись у дім, не знаючи, що робити. Могла бути одна-єдина причина, чому Гаррієт приїхала сюди. Вона хотіла, щоб я за все відповів. Після всіх цих років вона хотіла довідатись, чому я її покинув. Що я мав відповісти? Життя проминуло — сталося, що сталося. Якщо взяти до уваги те, що трапилося зі мною, Гаррієт повинна бути вдячна мені, що я зник з її життя.
Сидіти на лавці було зимно. Якраз, як я збирався встати, до мене долинули віддалені звуки. Голоси й шум моторів доносяться далеко понад водою та кригою. Я зрозумів, що це був Янсон зі своїм гідрокоптером. Сьогодні не мало бути пошти, тож він, напевно, незаконно підпрацьовував таксистом. Я повернувся до хатини. Кицька чекала мене на сходах, але я не впустив її досередини.
Перш ніж зайти до кухні, я скинув оком на своє відображення в дзеркалі в передпокої. Виснажене неголене обличчя. Волосся нерозчесане, губи стиснуті, очі глибоко позападали. Кепський вигляд. На відміну від Гаррієт, таку схожу на себе колишню, — я сильно змінився за всі ті довгі роки. Гадаю, в мене був непоганий вигляд замолоду. Принаймні я був неабияк популярний у жінок. Аж поки не сталося те, що поклало край моїй лікарській праці, я слідкував за своїм виглядом та вбранням. Занепад почався вже після переїзду на цей острів. За якийсь час я поховав усі три дзеркала в домі. Я не хотів бачити себе. Я по півроку міг не їздити до перукарні.
Я провів пальцями по волоссю і зайшов до кухні.
Тапчан був порожнім. Гаррієт не було. Двері до вітальні прочинені, але в самій кімнаті не було нікого, крім великого мурашника. Потім я почув, як зливається вода в туалеті. Гаррієт повернулась на кухонний тапчан.
Я знову зрозумів з її рухів, що їй боляче. Але який саме біль їй дошкуляв, я не міг визначити.
Вона сіла на тапчані так, що світло з вікна падало їй на обличчя. Мені здалось, наче я знов бачу її такою, як у ті світлі весняні вечори, коли ми гуляли по Стокгольму і я весь час планував покинути її, не попрощавшись. Що ближче підходив той день, то частіше я запевняв, що кохаю її. Я боявся, що вона викриє мої думки і добре сплановану зраду. Але вона мені вірила.
Вона виглянула у вікно.
— На кусні м’яса на дереві сидить ворона.
— Це свиняча шкірка, а не кусень м’яса. Дрібні пташки зникли, коли налетів сильний вітер і приніс шторм і завірюху. Вони десь ховаються, коли так сильно віє, — не знаю де.
Вона повернула обличчя до мене.
— У тебе жахливий вигляд. Ти хворий?
— Звичайний вигляд. Якби ти приїхала завтра по обіді, то я би був свіжопоголений.
— Я тебе не впізнаю.
— Зате ти така, як і колись.
— Чому в твоїй вітальні стоїть мурашник?
Вона запитала швидко і рішуче.
— Якби ти не відчиняла дверей, то й не бачила б.
— Я не хотіла нишпорити в тебе вдома. Я шукала туалет.
Гаррієт дивилась на мене своїми ясними очима.
— Я маю до тебе одне прохання. Звичайно ж, мені варто було повідомити тебе перед тим, як приїхати сюди. Але я не хотіла ризикувати, боячись, що ти знову зникнеш.
— Мені нема куди тікати.
— Завжди є куди втекти. Я хотіла, щоб ти був тут. Мені треба з тобою поговорити.
— Я розумію.
— Нічого ти не розумієш. Я мушу залишитись тут на декілька днів, і мені важко ходити по сходах. Можна мені спати на цьому тапчані?
Коли я збагнув, що Гаррієт не збиралась докоряти мені в ту ж мить, я був готовий на будь-що. Звісно, вона могла ночувати на тапчані, якщо їй так хотілось. В іншому разі в мене була розкладачка, яку можна було поставити у вітальні, якщо Гаррієт не мала нічого проти того, щоб спати в одній кімнаті з мурашником. Ні, вона була не проти. Я розшукав ліжко і поставив його якомога далі від мурашника. Посередині кімнати стояв стіл, накритий білою скатертиною. Мурашник майже дотикався до столу. Верхівка діставалася до його краю. Частина скатертини, що звисала зі столу, втопилась у мурашнику.
Я застелив ліжко і поклав на одну подушку більше, бо згадав, що Гаррієт завжди любила спати, щоби під головою було високо.
І не лише тоді. Коли ми кохалися — теж. Я швидко вивчив, що їй завжди хотілось, щоби під шиєю було багато подушок. Не пригадую, чи я коли-небудь питав у неї, чому це так важливо.
Я поклав ковдру і заглянув у прочинені двері. Гаррієт спостерігала за мною. Я ввімкнув два обігрівачі, попробував, чи вони нагріваються, і вийшов у кухню. Гаррієт, здавалось, помалу набиралася сили. Проте з вигляду була виснаженою, їй було боляче. Її обличчя завмерло, передчуваючи біль, що міг повернутись коли завгодно.
Читать дальше