Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Мій наплічник важив дев’ять кілограмів. Я перевірив вагу на бабусиних старих терезах у ванній. Я йшов швидко, але так, щоб не пітніти. Мене завжди охоплює страх, коли я йду по вкритих кригою морських глибинах. Відразу за крайнім східним мисом архіпелагу лежить морська ущелина, що називається Лєрсенкан. У найглибшій точці вона сягає 56 метрів. Це наче стояти на крихкому даху високо понад прірвою.

Я примружився, бо сонце кололо очі, відбиваючись від льоду. Здалеку я побачив кількох людей на ковзанах для дальнього бігу. Вони рухались у напрямку крайніх островів. Крім них більше нікого на кризі не було. Взимку архіпелаг перетворюється на пустелю. Порожній світ із поодинокими караванами ковзанярів. Або такими кочівниками, як я. І більше нікого.

Коли я ступив на сушу неподалік старого рибальського порту, який майже ніхто не використовує, Гаррієт уже чекала в моїй машині. Я поклав ходунці в багажник і сів за кермо.

— Дякую, — промовила Гаррієт. — Дякую, що дотримуєшся свого слова.

Вона рвучко погладила мою руку. Я завів мотор, і ми розпочали довгу подорож на північ.

Поїздка почалася невдало.

Через два кілометри на дорозі вигулькнув лось. Так, ніби він чекав за кулісами і оце саме вийшов на сцену. Я різко загальмував і ледве уник удару об тяжку тушу. Машина покотилась по слизькій дорозі, я втратив керування, і ми вгрузли в сніговій кучугурі на узбіччі дороги. Все відбулось дуже швидко, я закричав, а Гаррієт не видала ні звуку. Ми сиділи мовчки. Лось великими кроками помчав до густого лісу.

— Я їхав повільно, — спроквола проказав я, абсолютно даремно намагаючись перепросити. Ніби то з моєї вини лось вичікував нас на краю лісу.

— Нічого ж страшного не сталося, — відповіла Гаррієт.

Я поглянув на неї. Може, раптова поява лосів на дорозі перестає лякати, якщо ти маєш невдовзі померти?

Машина застрягла. Я витяг лопату, відкинув сніг довкола передніх коліс, наламав ялинового гілля і кинув його на дорогу. Машина рвучко подалась назад, і ми змогли їхати далі. Моє серце калатало. Люди, якщо вони не смертельно хворі, бояться лосів.

Приблизно через десять кілометрів я відчув, що машину заносить уліво. Я зупинився на узбіччі і вийшов. Переднє колесо було пробите. Мені спало на думку, що гірше ця подорож початись не могла. Це жахливе відчуття, коли мусиш стояти на колінах, відкручувати шурупи і мати справу з брудними шинами. Вимогливість хірурга щодо операційної чистоти і досі переслідує мене.

Я геть спітнів, коли врешті поміняв шину. А ще я лютився. Мені ніколи не знайти того озера. Гаррієт упаде в колапс, і в її оточенні напевно знайдеться хтось, хто звинуватить мене у безвідповідальності, я ж вирушив у таку дорогу з тяжкохворою людиною.

Ми продовжили нашу подорож.

Дорога була слизькою, а кучугури снігу обабіч високими. По дорозі нам зустрілись кілька вантажівок і старе «вольво-амазон» на узбіччі, з якого саме виходив чоловік зі своїм псом. Гаррієт мовчала. Вона дивилась у свою бічну шибу.

Я занурився в спогади про одну мандрівку зі своїм батьком. Його тоді звільнили з ресторану за відмову працювати вечорами. Ми поїхали на північ від Стокгольма і переночували в дешевому готелі неподалік Євлє. Мені пригадується, що готель називався «Фурувік», але, можливо, я помиляюсь. Ми спали в одній кімнаті, була страшенна липнева задуха одного з теплих літ пізніх 40-х.

Мій батько працював у найпристойнішому з ресторанів Стокгольма, тож він добре заробляв. Це були часи, коли моя мати на диво рідко плакала. Одного разу батько прийшов із роботи і приніс їй нового капелюшка. Тоді вона плакала з радості. Саме в той день батько обслуговував директора одного з найбільших шведських банків, який примудрився напитись ще до обіду і залишити моєму батькові аж надто щедрі чайові. Я зрозумів, що отримати забагато чайових для мого батька було таким же приниженням, як отримати замало або й зовсім нічого. Отож тоді він перетворив їх на червоного капелюшка для моєї мами.

Вона не хотіла скласти нам компанію, коли батько запропонував поїхати на північ і влаштувати собі кількаденну відпустку перед тим, як йому знову доведеться шукати роботу.

Ми мали стару машину, що збереглася ще з часів батькової молодості. Отож саме в ній ми рано-вранці покинули Стокгольм і виїхали на трасу в напрямку Уппсали.

Ми ночували в тому готелі, що, можливо, називався «Фурувік». Пригадую, як я прокинувся ще до світанку від того, що мій батько стояв голий і дивився у вікно крізь прозорі штори. Так, наче він застиг від якоїсь думки. Протягом нескінченно довгої, хоча насправді зовсім короткої миті, я до смерті перелякався, і мені здалося, що він мене покидає. Від нього залишилась лише його шкіра і більше нічого. А за шкірою зяяла велика чорна діра. Скільки він так нерухомо простояв на підлозі — я не знаю, але пам’ятаю, як я, затамувавши подих, боявся, що він мене покидає. Нарешті він обернувся й окинув поглядом мене, — а я лежав із приплющеними очима, накрившись ковдрою по саму шию. Він знову ліг, і лише тоді, як я почув його рівне дихання вві сні, я обернувся обличчям до стіни і заснув.