Остап Дроздов - №2

— Мені перепитати в мами, чи хтось із нас не нагуляна?

— Було би бажано.

Жесть... Дієвість витягування сестри зі зазомбованого стану залежить від родинної чесності. Від того, чи, бува, Roma чогось не знає такого, що оповите мороком таїни. Хоча — чи знаємо ми своїх батьків? Що ми можемо знати про той період, коли нас іще не існувало? Чи завжди наші батьки аж такі розкриті перед нами? Чи все ми знаємо про ту, в чиєму лоні ти плавала? Roma вирішила йти за своїм внутрішнім компасом.

— Ми рідні. Я готова. Кажи, що я маю робити?

— Завтра. Приходь завтра. Натще. На голодний шлунок. Завтра.

Наступного дня Roma їхала до Волхва як на сеанс чогось екстраординарного. Кровна сестра, язичницький ритуал, Волхв, жертва зомбування на есхатологічній основі — дофамін просто заливав, цей гормон щастя, щастя щось утнути значиме й героїчне. Ще нічого не відбулося, а Roma вже була переповнена почуттям самоповаги й показушної жертовності, аж маршрутку злегка кренило на її бік.

Хрущовочна квартира, де кровну сестру мали застосувати в дійстві оракула, зустріла тихістю й принишклістю. Пафосна проза, з якою вона зайшла в помешкання, де виганяють бісів і мільйонерів, умить розсіялася, коли Волхв у білих шатах вийшов із кімнати. Схожий на убранство священиків, цей халат зі стоячими і непомірно широкими рукавами висадив цілий десант запитань:

— Що це за одяг?

— Це ритуальний одяг. Бачиш ці візерунки на манжетах? Їм кілька тисяч років. Вони символізують моє право звертатися до духів природи і неба. Для духів землі й вогню в мене інший одяг. Роззувайся і проходь. Ти натщесерце? Нічого не їла, не пила?

— Нічо’.

Roma одягнула свою сміливість у памперс і ступила крок уперед. Її розпирала і цікавість, і бентежність водночас. Волхв мав зовсім інший вираз обличчя, ніж зазвичай: більш зосереджений, сконцентрований. Roma почала відчувати себе на перепутті: ось зараз я ввійду навіть не в кімнату з атласними шторами і закнижненим сервантом, а в маґістраль незбагненних енергій, що працюють за своїми законами, і ти для них — лишень тілесна оболонка, теплова плямка, згусток випромінювань. Опановуючи свій захмелений інтригою настрій, Roma зібралася докупно думками і ступила за поріг.

— Цей ритуал називається Вхід У Голубі Ворота. Ти маєш зайти осюди, стати рівно перед цим предметом і за моєю командою представитися. Ти маєш назвати своє ім’я і пояснити, що й за кого ти просиш. Своїми словами, але дуже лаконічно й стисло. Ти просиш за свою кровну сестру таку-то. Просиш, щоб вона повернулася до своєї попередньої сутності. Треба вкластися буквально в 2–3 речення. Пізніше за моєю командою ти, не обертаючись спиною до священного предмета, повільно вийдеш задом за лінію.

— Це все?

— Я мушу попередити, що коли ти стоятимеш у Голубих Воротах, може терпнути поперек або ноги. Це не тому, що я тобі навіюю — просто часто так буває. Але ти мусиш себе опанувати і спокійно вийти за лінію. Якщо ти вчасно не вийдеш за лінію, я вже не зможу тобі допомогти. Роби все спокійно і конкретно. Зайшла, представилася, попросила і за моєю командою легенько вийшла назад. Зрозуміла?

Волхв поставив на килим два предмети, схожі на підсвічники. Підставки цих предметів мали оздобу у вигляді цитат, курсивом вигравіруваних по плавних краях. Доверху стримів затуплений шпиль чи щось схоже на нього. Волхв поклав на обидва вершечки шпилів дві книженції, два фоліанти в порепаній палітурці, геть замизганій і прадавній. Два аля-підсвічники були розставлені немов під лінійку — це й була та уявна лінія, за якою починаються Голубі Ворота. Волхв пояснив, що він починає підготовку до входження, Roma має мовчати, та ні в якому разі не прислухатися до його шептання і мантрів. Волхв тихцем промимрював древні тексти, вони здалися на слух праслов’янськими, бо містили всілякі рудиментарні закінчення слів, як у «Повісті временних літ». Волхв робив усе на диво усвідомлено й серйозно — цим він разюче відрізнявся від ксьондзів, які вічно так белькочуть і лепечуть літурґійні піснеспіви, ніби запізнюються на реєстрацію в аеропорт. Волхв кожне слово ніби зважував на ювелірних вагах, підкидаючи до рівноваги по міліграмові. Раптом він почав нарощувати темпоритм свого славослів’я, градус його шепоту зростав — і ось він на півслові затнувся і різко зиркнув:

— Час настав. Можеш заходити в Голубі Ворота.

Roma переступила уявну лінію між двома фоліантами і, бігме, відчула на обличчі літеплий вітерець, незначний такий дмух, ніби й дійсно ввійшла в якесь приміщення знадвору. Вона розуміла, що стоїть собі в хрущовочній кімнатчині з атласними шторами, але було таке відчуття, ніби потрапила під відкритий перетяг. Перед нею на своєрідному п’єдесталі стояв чи то кубок, чи то лицарський келих, чи то чарка, вся інкрустована каменями кольору морської хвилі. Дивлячись на цей священний предмет, Roma назвала своє ім’я і тезово висловила прохання за кровну сестру. Сказала все компактно й зграбно — аж сама здивувалася — і замовкла. Roma стовбичила в Голубих Воротах, не бачачи тут ні воріт, ні нічого таємничого — лише відчувала, що в чоло дмухає невидимий вітерець. Звідки він тут може взятися?