Остап Дроздов - №2

Мені немає сенсу відповідати зразу, бо Roma щойно купила туніку. Кольору шкільного автобуса. Я ще такої не бачив, чесне слово. Переїхавши до Неаполя, Roma захворіла на яскраві кольори. Відтепер в її гардеробі багато барвистих шмоток, різних брязкіток на кшталт браслетів, аґрафок, брошок на коміри, кольє з напівмутного жадеїту і різної форми кулончиків, зазвичай крупнуватих, щоб було видно здаля. Всі ці прикраси їй шалено личать, вона виглядає як luxury-жінка. Навіть ланцюжок на нозі, з якого прямо над кісточкою звисає хіпі-символ пацифістів. Якби її офіційний чоловік, дяк церковний, побачив на нозі ланцюжок, то, либонь, вирвав би цілу кінцівку і поніс би кропити свяченою водицею. Manolo ревнує — жах. Не до когось конкретного, а до класного вигляду своєї коханої. Йому подобається бути поруч із такою ефектною кобітою, а вона у своєму віці відкрила таку свіжість і експресію, що ссикухи заздрять.

Я приїхав до Неаполя на запрошення діаспори. Вони проводять тут свій черговий з’їзд, і мене витягнули виступити перед ними, розказати про країну, яку вони мають честь любити на відстані, бажано трансконтинентальній.

— Будеш їм рубати правду-матку? — Roma скандалістка ще та.

— Я ніколи не говорю того, чого не відчуваю.

Я з того племені, яке у відсотковій пропорції до своєї чисельності посідає почесне перше місце в світі за кількістю тих, хто живе поза своєю країною — майже третина всього населення. Причому живе краще. Я з того племені, у чиїй крові є успадкований дар знаходити себе на чужині. У Росії ми кількісно маємо свою Латвію, у Канаді — цілу Естонію, в Америці — свій цілий Кіпр, у шоколадній Бразилії ми маємо свій власний Люксембурґ, в Арґентині нас назбиралося би на цілу Ісландію. Якщо зібрати докупи всіх, хто мешкає де завгодно по всьому світу, лише не у своїй країні, — то вийшла б Португалія. Ціла Португалія наших, своїх!!

Моє плем’я не тримається своєї землі, як ескімоси чи народи Океанії. Моє плем’я безбожно любить свою країну, як дитина любить маму-алкоголічку, коли ніжні слова йдуть через дефіс із триповерховою лайкою. Чи то окупаційний гніт, чи то власна країна — за будь-яких декорацій моїм плем’ям керує прагматичне «не вийде тут — будемо шукати, де вийде». Або змиримося. Самим створювати комфортний світ — слабó. Простіше примкнути до вже створеного.

Втеча від своєї країни — це постійний дискурс мого життя. Тривалий час я жив життям того, кого зовсім не знав. Я зовсім не знав себе. Я зовсім не знав країни. Між мною і нею була харчова плівка. Змалку мене акуратно загорнули в неї, щоб я не псувався, щоб я не підгнивав своєю країною, яка гнила ударними темпами. Крізь харчову плівку в кілька рядів я бачив не справжню країну, а її заломлені, спотворені, розфокусовані обриси, і загалом усе було б нічого, якби поступове розмотування самого себе не призвело б до сорому. Звільняючись шар за шаром від плівки, я усвідомив, що посередині світу стою голий і випрілий, весь у паркому конденсаті. І всі дивляться на мене, як на щойно уцінений овоч за спецціною. До мене потягнулися пітні руки людей із кошиками, куди закидують усе найдешевше. Хотілося назад у плівку, однак пізно, черепашка розкололася. Дороги назад не було. Я виявився дешевим, як заварний крем. Я взагалі не мав ціни, коли зрісся зі своєю країною. Це був органічний симбіоз, який сприяв множенню і діленню усіх цифр на нуль.

У в’єтнамців є екзотичний делікатес із білої жаби: ще не до кінця сформований пуголовок через маленький отвір поміщають у кокос; там пуголовок дещо дозріває, вимокає в кокосовому молочці; потім кокос розколюють і дістають м’ясце білої жабки, солодке і смачнюче. Я був тим пуголовком, якого відловили і занурили в кокос. Я дозрівав у солодкому молозиві й чекав, поки хтось не розколупає кокос. Вартувало тільки мене розколоти, я просився до рота. Моя країна — мастак у цій справі. Вона їла мене і прицмокувала. Мені це теж подобалось, я відчував себе корисним.

На шкільних концертах я сольно співав «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…», на дні народження своєї країни мама видавала мені з шафи вишиванку, в якій постійно розстібався лівий рукав, ластівки вили свої гнізда біля мого вікна, над головою пробігали сизі хмаринки, я мав свою країну в радіусі 360˚, я був щасливий, бо нічого ні в кого не вимагав. Ціле місто збиралося на стадіоні дивитися на козацькі ігри. В ролі козаків були місцеві хлопи, більшість із них пияки, вони змагалися, хто дальше кине колоду чи підніме гирю, був кінець літа, з них юшив піт, вони смерділи і сопіли, а потім, у надвечір’я, гуртом ішли на горбочок у виїзну забігайлівку, де починали з пива, а закінчували вранці. Лунав гімн, люди неохоче ставали на висиджені ноги, смажився шашлик, тітьонька з клубу оголошувала в мікрофон номери народної самодіяльності, сільські колективи в калинових коралях співали потворно фальшиво про «додому я просилася», всі чекали на виступ Зеновія Гучка, я цілий день прів на трибунах і сонно дивився, кому вручають грамоти за успіхи, яких ніхто ніколи не бачив. Навколо мене країна святкувала саму себе, я-пуголовок дозрівав у кокосі і стидався одягати шорти.