Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Вона кілька разів поплескала батька по плечі, а тоді пішла в дім молитися. Після повернення вона робила це все частіше. Разом з грішми привезла з Америки й звичку молитися, так ніби цим могла щось спокутати. Щось, про що вільно мурмотіти лише перед розп'яттям. Наступного дня вона одягнула в челядні, де вони тепер мешкали, найкращу сукню з усіх, що залишилися, всіла до єдиної брички, яка в них ще була, і поїхала до Неперового дому.

Звісно, Непер не був у захваті від Якобової присутності, але лестощами й погрозами тому знову вдалося його вгамувати. До того ж аптекар, як і будь-яка інша людина, був цікавий і сподівався від цієї пригоди хоч якоїсь розваги.

Він дозволив Якобу спати у стайні, а також їсти й сидіти за спільним столом. Тим часом Якоб уже навіть не питав, а йшов простісінько до комори. Діставав ковбаси, сир, хліб, мариновані фрукти чи квашені огірки і напихав ними черево, так ніби голод, який в ньому жив, годі було втамувати. Коли Ельза спинилася перед домом, він витер рот, одягнув заплямлену сорочку і вийшов.

— Всідайте, будь ласка, я хочу Вам щось показати, — покликала вона його.

Вони від'їхали на кілька кілометрів від села, аж поки не дісталися місця, де щільною стіною непорушно стояла кукурудза. Звичайно ж, коли вони завернули на Головну вулицю, а за селом виїхали на польову дорогу, їм дивилися вслід з городів і дворів, із-за парканів та з вікон. Ельза спинила бричку і відклала віжки. Під час усієї їзди вона не зронила ні слова і жодного разу на нього не глянула. І лише руки на колінах зраджували її хвилювання.

— Ця Ваша пропозиція, вона поважна?

— Чому б я інакше був тут?

Вона витягнула руку і описала широке півколо.

— Усе це належить нам. Я купила це після повернення.

— В тебе є для цього засоби, сестро.

— Так, у мене є засоби. Але звідки я маю знати, що Ви на них не зазіхаєте?

— Але ж, звісно, я на них зазіхаю. Я ж казав: мені потрібен двір. Такому бідакові, як я, заможність не завадить. То багатії можуть дозволити собі викиди сумління, а бідаки мусять дивитися, як вижити.

Така відвертість знезброїла її, вона вже не знала, чи це їй подобається, чи радше відштовхує. Але так чи інак: цей чоловік незвичайний, навіть близько не подібний до американських, таких огладжених, стриманих, а тому врешті-решт нудних. А з цим вона завжди знатиме, на чому стоїть. Так їй, принаймні, здавалося.

— Ви завжди такий відвертий?

— Чом би й ні, коли мені це на руку?

— Але якщо Ви розкажете мені все одразу, це може мене відштовхнути.

— Цілком можливо. Та ліпше скажу все як є, щоб не було ніяких недомовок. Я такий, який є. До того ж: якого селюка, що сватається, не цікавить посаг?

Вона відвела погляд і прокашлялася.

— Батько вважає, мені не варто приставати на Вашу пропозицію. Ми, як-не-як, Обертини, а Ви — ніхто.

— Цілком можливо, але який хосен з того, аби бути Обертином, але не мати нащадків?

Він висів із брички і пройшов кілька кроків уперед. Над нивою ширяв канюк, шугнув з висоти, завис, потім знову здійнявся.

— А як ти на те, що каже батько? — спитав він.

— Я дивлюсь на це інакше. Для мене це не так важливо. Але я Вас не знаю.

— Це швидко можна виправити.

— Якщо хочете, щоб я вийшла за Вас, мусите набратися терпіння. І опанувати якийсь фах. А це неможливо, не навчившися чогось порядного.

— До школи мене виряджаєш, сестро? В мене ні гроша за душею.

— Зате в мене є. Принаймні читати Ви вмієте.

— Читати й писати. Я ходив до початкової школи. Батько так хотів.

Того першого дня, коли вона привезла його назад, а він висів і вже хотів йти, вона також сказала:

— А ще, Якобе Безіменний, ми будемо завжди на «Ви».

Цього мати трималася все життя. Так ніби їй потрібна була певна дистанція, аби показати, що вона не цілком йому улягла.

Щодня о тій самій порі бричка зупинялася перед Неперовим домом. Пішов поголос, що в Американки тепер завівся чоловік. Такий самий, як і вона: авантурник і безстидник. Непер залюбки розповідав усім, як Якоб з'явився у нього, як, певно, збирався вкрасти коней, але він вчасно його викрив. І, замість пристрелити, нагодував його, бо Якоб йому погрожував. А він був голий-голісінький і безборонний. А вже про Ельзине життя в Америці чого тільки не розповідали. Отак: два чоботи пара — вона і цей босяк.

Можливо, вони й справді були варті одне одного, бо ні він, ні вона не скорилися. Вони не погодилися зі своєю долею. Обидва рушили з місця, він в коротшу, вона — в довшу дорогу, щоби надати своєму життю нового, щасливішого повороту. А що іншим муляло — аж надто прозорі наміри Якоба — для неї не мало значення.