Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Ельза завжди мріяла про таку мить, щоправда, не серед руїн власного дому. Що об'явиться якийсь приємний чоловік із Грозенау, а може, з Тімішоари. Але ніхто не приходив, за два роки ніхто. Та щоб хлопчик на побігеньках? Її родина теж знала кращі часи, ім'я Обертин мало вагу, його шанували й боялися, аж поки після десятиліть занепаду не залишилися тільки вона з батьком та злидні.

Вони голодували, як і багато інших, однак у цій місцевості то не було чимсь незвичним. Можна сказати, голод втік разом з ними із Лотаринґії, щоб угніздитися тут, поморивши вдома майже всіх, поздувавши дитячі черева й висотавши батьківські тіла. В краю їхніх предків, в краю Фредерика Обертина, він лютував так довго, так невблаганно спустошував цілі околиці, що тільки сам-один і розпасся.

Та коли перші колоністи, зваблені цісаревою, вирушили в дорогу, коли голод злякався, що залишиться у покинутих селах сам і не зможе нікого більше морити, він теж застрибнув на одну з підвод і дістався до Ульму. Першої зупинки на шляху до Банату.

Та тепер вже не голод був найбільшою небезпекою. Край поступово приборкували, вздовж Марошу звели дамби, тож посухи та повеней не було вже багато років. Після холери 1873-го, морозів роком пізніше, що вигубили виноград — головну гордість Грозенау, після двох землетрусів року 1879 і повеней на Мароші, трьох упродовж трьох років — з 1880 по 1882, стало спокійніше. Людина змогла нарешті відітхнути, їй легше миритися зі злиднями, коли в животі не бурчить постійно.

Ніклаус добре пам'ятав те непереборне відчуття голоду, від якого мало не млієш. Та й Ельза знала його зі своїх перших років життя. Скибка хліба на день, намащена свинячим смальцем, та капусняк чи мамалиґа. Батько розповідав їй, як Марош тричі виходив із берегів, коли він ще був малим хлопцем. Тричі люди засівали поля, тричі золотом наливалося колосся, ціле море збіжжя, так що від самого споглядання аж паморочилося в голові, як воно врунилося на вітрі.

Ріка була, наче зла, підступна істота, яка достеменно знає, коли завдати людині найбільшої шкоди — повінь завжди починалась вночі і тривала тижнями. З чим не впоралася вода, те довершували щури. Ельзина матір ніколи не вмерла би при пологах, якби не була така виснажена голодом.

Це потрійне спустошення, що змусило людей самотужки крутити кінські жорна, бо худоба була надто виснажена, підірвала Обертинів настільки, що вони вже ніколи так і не оговталися. Та коли в сімнадцять років Ельза поїхала до Америки, її гнав не так голод, як відсутність надії колись вибратися нарешті зі злиднів.

Після її повернення вже й злидні перестали важити — вона мала аж задосить. Може, саме це загнало її в самотність, бо селянину дозволено бути заможним, але не непристойно багатим.

Їй вже не потрібен був чоловік, який вберіг би її від голоду чи злиднів. То було щось інше, те відчуття, яке потім часто змушувало її казати: «В домі має бути чоловік». Це звучало так само непохитно, як і інші її вислови, — наче в камені витесаний закон, що не дає інших можливостей, окрім як взяти цього одного чоловіка і терпіти його. Мабуть, саме це штовхнуло Ельзу Обертин в обійми чужинця, який крім гарної зовнішності, чоловічої сили і напористості мало що міг запропонувати.

Ніклаус спершу привітав цю ідею, але потім відкинув — надто вже великі були станові відмінності між жінкою з роду Обертинів і цим безіменним приблудою. Та чим більше він умовляв доньку, тим глухішою вона робилася до його слів.

— Я не хочу залишитися сама на цьому великому обійсті, коли ти помреш. Або у нашому домі в Тімішоарі. Я хочу чоловіка, хочу сина, який продовжить наше ім'я. Ось для чого я все це роблю, — казала вона.

Батько довго мовчки дивився на неї.

— Ти привезла з Америки багато грошей, але змінилася, — проказав нарешті він.

— Не кажи мені нічого про Америку, ти там не був.

— Але ж не з таким! Ми навіть не знаємо, чи правду він нам тут наговорив, — відказав батько і сів.

Ельза погладила його по голові, а тоді прошепотіла:

— Якщо в мене скоро не буде дитини, ми залишимось без нащадка, і Обертини вимруть. Ти цього хочеш? Я — ні. Я зроблю все, щоби такого не сталося. Ладна навіть Якоба цього взяти. Мама померла для того, щоб я жила. Тепер моя черга щось зробити.

— Ти ж уже була в Америці… — спробував заперечити Ніклаус.

— Це ніщо в порівнянні з мамою. — Вона глибоко вдихнула і додала здушеним голосом: — Я подбаю, щоби це не було надарма. До того ж, коли я вийду заміж, може, припиниться і вся ця ворожість до нас.