Люко Дашвар - Село не люди

Незчулася, як заснула. І сниться їй: от ніби Сашко стоїть. І такий гарний, усміхнений. Очі сині сяють.

— Я живий, — сміється. — А ти, Катька, дурна! Мелеш усяку глупоту, а важливого не кажеш.

— Якого такого важливого? — Катерина йому. І на себе дивиться. Ніби спека, а вона у пальті рожевому пріє.

— Що батька мого любиш! — Сашко каже — і змарнів на лиці вмить.

— Звідки ти знаєш? — дивується Катерина.

— А я тепер усе чисто знаю, — Сашко відповідає.

— Таж то добре, — Катерина каже.

— Та ні, то сумно, — Сашко їй.

— Та не сумуй, ти ж живий, — Катерина підбадьорює.

— А ви — ніби мертві, — Сашко відповідає. І — нема його. Катерина дивиться, дивиться, а звідусіль сліпить щось яскраве, різке…

— От дурний! От дурни-и-й! — Катерина шепоче, а в пальті їй зовсім зле. — І чого це ми мертві?! Вигадає ж таке. Он у мене пальто нове, і ліфчик є. Свиню заколемо, то й чобітки будуть. Мамка казала, як перезимуємо, то, може, швейну машинку купимо. І таткові велосипеда. І замовкла, бо звідкись на неї велосипед котиться.

— Як проїдуся Шанівкою, Людка вмре від заздрощів! — Катерина у пальті рожевому на велосипед залізла. Педалі давить. Онде й вулиця Імені Леніна. Виїхала, а Шанівки впізнати не може. Уся вулиця — з отих страшних великих покинутих будинків. Вікна побиті, дахів нема. І шанівців щось не видко.

Бачить Катерина — від одного будинку йде хтось. Вона до нього. А це — Сашко. Лізе на постамент, Катерині каже:

— Я тут постою. Добре? Катерину сльози душать.

— Та, звичайно, що постій, — каже. — Тобі там ізверху все чисто видно. Глянь, Сашка, де шанівці ділися? І чого село таке побите? Може, побачиш…

Сашко розреготався. Відлуння — аж до кургану.

— Яка шана селу, така і Шанівка! — сказав і впав із постаменту.

Катерина на ліжку підскочила:

— Мамцю, рідна… І з порожньої хати геть.

Бігла, бігла, під Романовою хатою стала. А тут Людка крутиться.

— Ой, Катька! Як же страшно… А Сашка такий… як ангел.

— Людка, сходи до хати, мамку мені поклич, — Катерина просить.

— А сама чого? — Людка сльози втирає, на подругу дивується. — Іди! Сашку побачиш…

— Не піду, боюся, — Катерина їй. — Поклич мені мамку.

Мамка вибігла.

— Отакої! І що це ти, доню?

— Мамо… Не можу сама в хаті. І тут — боюся.

— А я тобі діло знайду, — мамка каже. — Підеш вулицею, квітів нарвеш. Багато… Щоб усю підводу обкласти.

— Яз тобою піду, — Людка каже.

— Мамо, немає на вулиці квітів, — Катерина озивається.

— До кожного двору зайдеш і нарвеш найкращих, — мамка повчає. — І ніхто лаятися не буде?

— Ні, доню. Ніхто лаятися не буде, — і мамка пішла.

Усю ніч шанівці не відходили від Романової та Раїсиної хати.

До поминального столу позносили, хто що мав.

Баби на кухні по черзі поминальну їжу готують. Плачуть і курчат скубуть, плачуть і буряки на борщ чистять, а потім із Раїсиної вітальні хтось із сусідок зайде:

— А йдіть! Посидьте біля Раїси, а ми тут вас підмінимо. І йдуть баби з кухні до вітальні, де на ліжку лежить спокійний Сашко, а поряд сидять німі, сліпі й глухі від горя Роман із Раїсою. Присядуть баби поряд і тільки — то на Сашка, то на Раїсу — уважно, щоб устигнути підхопити, як раптом упаде.

Мужики — все більше на ногах. За селом на кладовищі яму рівненьку викопали, труну зробили, оббили її матерією. Підводу не дуже стару знайшли, коняку сумирну, щоби не жахалася. У підводу сіна свіжого поклали, рядном гарним застелили — на це рядно труна ляже. А потім хреста зробили, рушниками обв'язали, а Залусківський заприсягся, що привезе на ранок батюшку.

— Ой, це таке гарне діло! — із шаною кивала головою стара Ничипориха. — Таке благо для душі! Навіть перехрестила вантажівку Залусківського, коли той із Шанівки по темному рвонув.

На десяту ранку мужики переклали Сашка з ліжка у труну, і Раїса вперше ворухнулася. Виболілі очі підвела, труну побачила, впала біля неї і так моторошно завила, що вся Шанівка задихнулася.

— Синочку мій… Сонечко моє ясне! Дитино моя дорога! Прокинься, любий мій! Прокинься, бо жити без тебе не зможу… Синочку…

Баби відтягли Раїсу, всадовили на стілець. Мамка Раїсу за плече тримає, а сама на Романа дивиться. А той стоїть — мов стовбур. Ні тобі пари з вуст, ні сльозинки. Чорний увесь! Із тіла зійшов за добу. Тільки голова геть біла стала й волосся купи не тримається. Чогось віється… Глянути збоку- кульбаба зів'яла, а не чоловік.