Люко Дашвар - Село не люди

Укотре зайшов до кімнати, де й досі валялися обгорілі свічки та пошматовані простирадла. Сів просто на підлогу, зашепотів палко:

— Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу… Живого чи мертвого — віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш… Віддай мені сина!..

Ніби у відповідь — проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на захаращену підлогу.

Бачить Роман — на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав — шмат від підлоги лишився. Придивився — та це ляда! Такими лядами льохи у хатах накривають.

Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.

Відсунув… Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь — туди ж. До самого дна. А на дні…

— Синочку… І знепритомнів.

Тієї вересневої середи морозно стало — хоч нове пальто вдягай. Катерина вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла, вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.

А замість Людки мчить вулицею Тарасик-першокласник, Тамарчин молодший син.

— Дядько Роман Сашку несе! Дядько Роман Сашку несе! — кричить.

Шанівці з хат вибігають, та так коло них і кам'яніють.

Катерина завмерла і голову підвести боїться, ніби винна у чомусь страшному. А вже й мамка з татком із хати вибігли. Мамка плаче, татко цигарку мне.

— Йо…

Катерина насмілилася. Очі звела…

Ступає дядько Роман… Крок зробить — і ніби дрижить усе серед тиші раптової і неймовірної, ніби шифер зараз із дахів позлітає, стіни долу впадуть, кури розлетяться, корови попробивають загородки і геть… геть від біди.

Без сорочки йде. «Холодно», — Катерині чогось у думку.

Сорочкою Сашко прикритий.

Несе Роман сина на руках, а очі… Очі заплющені. І в Романа. І в Сашка… Згасло синє світло.

— Лишенько, лишенько… — мамка шепоче.

Катерина крутнулася — і до хати. На ліжко впала…

— Лишенько, лишенько, — мамчині слова повторює. Так до вечора і проридала. Мамка доньки не чіпала.

Як сонце впало, Катерина до мамки в кухню вийшла.

— Що ти робиш, мамо?

— Раїсі збираю на похорон, — мамка. І складає: яйця, олію, сала шмат, самогонки десять літрів, борошна мішечок, капусту, моркву.

— А татко?

— Пішов труну робити. Залусківський дощок дав добрих. Безплатно.

Мамка сіла біля столу, на Катерину глянула.

— Як ти, доню? Вже не плач. Сашка не повернути.

— Я піду…

— Та куди? Страшно, їй-бо, з дому виходити.

— Я до Людки…

— Ну, сходи. А, може, зі мною до Раїси підеш? Сашко в хаті лежить. Посидиш, попрощаєшся… Більше не побачиш…

Катерина в сльози.

Мамка головою похитала: мовляв, отаке життя, доню. І далі харчі збирати.

Катерина з дому вийшла і ноги повели до кургану.

За село вийшла — змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер над курганом свище… От-от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине в поле — подалі від копи.

Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини.

Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться.

— Та нема в мене нічо' — Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки виповзає.

— Проходь, проходь, сердешна, — каже.

Катерині від тих слів — сльози з очей. «Трималася, трималася, а баба мовила, я й розквасилася», — сердилася.

Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:

— Бабо! Звідки? — дівча плаче, а не спитати не може. Це ж її пісня… Її. Тільки вона її знає, сама вигадала.

— Почула…

— Ви ж глуха!

— То й що?

Баба Катерину за руку взяла і в мазанку повела. До столу посадила.

— Пригощати не буду.

— Яке там їсти?! — Катерина їй. — Серце розривається, і знов я, бабо, сліпа… Онде так усюди вдивляюся, аж очам болить, а нічо'… Нічо' не бачу, бабо! Тільки… його. Весь світ синім став.

— Дала б тобі узвару такого, щоб заснула. Помолилася б над тобою, та не час. Додому біжи. Мамка вже, мабуть, на сполох б'є.

— Дайте хоч із собою узвару того, — Катерина просить.

— А от ковтни трохи та йди… — баба простягнула глиняний глечик.

Катерина ковтнула раз, другий…

— Що це? Ніби сила влилася…

– Іди.

Дівча вибігло, зупинилося.

— Я ще прийду…

Баба Килина перехрестила Катерину у спину й тихо мовила:

— Ще раз побачимося…

Катерина дісталася Шанівки, порожньою хатою пройшлася.

— Усі біля тебе, Сашко… — і заплакала.

На ліжку сіла, під ніс шепоче тихо: