Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Хана нюхає камінь, він пахне прохолодою і затхлістю.

Цікаво, чи боровся її батько за життя, чи просто тихо помер? Чи лежав він, як англійський пацієнт, гордо розкинувшись на своєму ложі? Чи доглядала його якась чужинка? Людина чужої крові може увірватися в твої почуття значно несподіваніше, ніж земляк. Якщо потрапляєш в обійми незнайомця, раптом відкриваєш для себе дзеркало власного вибору. На відміну від сапера, її батькові ніде у світі не було комфортно. Він соромився так, що часто при розмові ковтав склади. Мама завжди скаржилася, що у кожному реченні він губить кілька основних слів. Але Хана любила ці його вади, і він ніколи не мав феодального норову. Він часто в чомусь вагався, і це тільки додавало йому шарму. Він не був схожим на більшість чоловіків. Навіть англійський пацієнт часом перетворювався на тирана. А от її тато залишався безтілесним привидом, якому подобалося оточення впевнених, а іноді навіть пихатих людей.

Чи з’являлося у нього відчуття, що він випадково опинився так близько до смерті? А може, він розлютився? З усіх знайомих їй чоловіків він мав найменше люті, ненавидів сварки, просто виходив з кімнати, коли хтось лаяв Рузвельта чи Тіма Бака [31] Тімоті Бак (1891—1973) — співзасновник Комуністичної партії Канади. або вихваляв декого з торонтських міських голів. Він ніколи не намагався переконати когось чи перевиховати, просто ховався у своєму коконі або святкував події, котрі стосувалися безпосередньо його. От і все. Роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху [32] Цитата з роману Стендаля «Червоне і чорне», переклад Д. Паламарчука. . Хана прочитала цю фразу в одній із книжок, які порадив їй англійський пацієнт, і згадувала при цьому батька — так вона намагалася зібрати докупи усі спогади про нього: як пізно вночі він зупинив машину під одним з мостів на півночі Торонто, неподалік Поттері-стрит, і розповів їй, що шпакам і голубам тут дуже незручно й зовсім не до вподоби, що доводиться ділитися кроквами. Так вони і зупинилися посеред літньої ночі, задерли голови й слухали, як спросоння шумлять і чубляться пташки.

— Мені казали, що Патрік помер на голуб’ятні, — мовив Караваджо.

Її батько любив місто, ним вигадане, чиї вулиці і стіни намалював разом із друзями. Насправді він ніколи не покидав того примарного світу. Хана розуміє, що всі знання про реальність отримала від Караваджо чи від мачухи, з якою недовго жила разом. Її мачуха, Клара, колись була актрисою і чудово вміла зображувати емоції, тож коли дізналася, що всі йдуть на війну, то вдала розлюченість. Усі ці роки Кларині листи надходили до Італії. Хана знала, що вони написані на рожевих скелях затоки Джорджіан, що вітер цілував хвилі і грався з листочками блокнота, аж поки Клара не виривала нарешті аркуш, щоб вкласти його до конверта. Дівчина носила їх у своїй валізі, бо кожен лист зберігав у собі частинку рожевих скель і дрібку вітру, проте ніколи не відповідала на них. Вона страшенно сумувала за Кларою, але писати їй після усього, що трапилося, здавалося неможливим. Хана ніколи на наважилася б згадувати чи, тим більше, визнавати Патрікову смерть.

Війна залишила цей континент і помандрувала далі, жіночі й чоловічі монастирі, перетворені на шпиталі, потрохи безлюдніють, самотньо стримлять між пагорбами Тоскани чи Умбрії. Всередині животіють невеличкі групки військових, схожі на дрібних мурен, які залишилися після сходження безкрайого льодовика. А довкола простягнувся один лише священний ліс.

Хана ховає ступні під тонкою сукнею і дозволяє рукам відпочити на стегнах. Все завмерло. Чути лише знайомий порожнистий гуркіт, що майже ніколи не вмовкає в трубі центральної колони фонтану. Потім западає тиша. І раптово у фонтан уривається вода, вибухає і піниться довкола дівчини.

Історії, котрі Хана читала англійському пацієнтові, подорожуючи разом із сивим мандрівником у «Кімі» чи Фабріціо у «Пармському монастирі», засмоктували у вир подій, де армії, й коні, і фургони тікали від війни або навпаки — мчали їй назустріч. В одному з кутів його спальні стосом поскладані книжки, вже прочитані Ханою, світами яких їм уже довелося мандрувати.

Чимало книжок починалися з авторської передмови. Читач занурювався в їхні води з ледь чутним сплеском.

Я розпочинаю свою роботу часами, коли Сервій Гальба був консулом… Діяння Тиберія і Гая, а також Клавдія і Нерона, коли справи у них складалися якнайкращим чином, від страху перед ними викладалися неправдиво, а після їхньої кончини оповіді отримували відбиток зовсім свіжої ненависті до них. Ось чому в мене намір, стисло виклавши розповідь про Авґуста, а саме про події наприкінці його життя, одразу ж провадити розповідь про принципат Тиберія і його наступників, без гніву й упередження, підґрунтя яких для мене далекі [33] Таціт, Корнелій. Аннали. З часу відходу божественного Авґуста / К. Таціт; Пер. Кислюка О. І. — К: Український письменник, 2013. — 700 с. .