Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Дорослі й діти висипали на вулиці. Виринули чоловіки в оркестровій формі. Оркестр не міг грати через комендантську годину, але відполіровані до блиску інструменти залишалися частиною церемонії.

Він вийшов із темряви з прив’язаною до спини мінометною трубою, тримаючи у руках гвинтівку. Його тюрбан і зброя шокували людей. Ніхто не сподівався, що на далекому незаселеному пляжі з’явиться військовий.

Він підняв гвинтівку і подивився крізь приціл на Маріїне обличчя — ані слідів віку, ані ознак статі на ньому, руки людей тягнулися до його світла, а вона милосердно кивала їм двадцятьма невеликими лампочками. Постать була вбрана в блакитний плащ, її злегка зігнуте ліве коліно підкреслювало, як гарно спадає тканина.

Вони не були романтиками. Вони пережили фашистів, англійців, галлів, готів і германців. Часто завойовувані, вже не надавали цьому значення. Але цю блакитно-кремову пластмасову фігуру, котра вийшла з води, встановили на прикрашений квітами візок для винограду, а попереду в абсолютній тиші марширував оркестр. Будь-який захист, запропонований хлопцем для цього містечка, не мав для них жодного значення. Він просто не міг піти з гвинтівкою в руках поруч із їхніми дітьми у білих сукеночках.

Сапер крокував паралельною південною вулицею, йшов зі швидкістю процесії, тож вони порівнялися біля перехресть. Сержант знову підняв зброю і ще раз подивився на обличчя Діви Марії. Хода завершилася біля мису, звідки відкривався вид на море, люди залишили статую тут і розійшлися по домівках. Ніхто з них не помітив його присутності неподалік.

Її обличчя все ще освітлював німб. Ті четверо чоловіків, котрі привезли статую на човні, посідали навколо, наче вартові. Батарейка, прикріплена до Маріїної спини, поволі сідала; близько пів на п’яту ранку вона згасла назавжди. Сержант подивився на годинник. Вихопив чоловіків крізь телескоп зброї. Двоє з них спали. Хлопець пересунув приціл на обличчя статуї і знову ретельно вивчив його. У слабкому вранішньому світлі вона виглядала зовсім інакше. У темряві обличчя здавалося живішим, схожим на когось знайомого. На сестру. На доньку, яка колись у нього народиться. Якби він міг залишити якусь річ на згадку, то обов’язково так би й зробив. Але, зрештою, він мав власну віру.

Караваджо заходить до бібліотеки. Пообідні години він переважно проводить тут. Книжки завжди були для нього великим таїнством. Витягає одну з них, розгортає на титульній сторінці. За п’ять хвилин чує у кімнаті легкий стогін.

Він повертається і бачить, що на канапі спить Хана. Чоловік згортає книжку і прихиляється за книжковими полицями до виступу, котрий дістає йому до стегна. Дівчина скрутилася калачиком, притулилася щокою до запилюженої парчі, а затиснуту в кулак праву руку приклала до щелепи. Брови рухаються, обличчя зосереджене на спогляданні сну.

Коли він побачив її вперше після довгої розлуки, дівчина була натягнутою струною, здавалося, вона стиснулася до розміру, достатнього для того, щоби пройти крізь усі ці жахи. Її тіло розчинилося у війні, як у коханні, віддало себе до останньої краплі.

Караваджо голосно чхнув, а коли підіймав нахилену голову, помітив, що Хана прокинулася і пильно на нього дивиться.

— Вгадай, котра година?

— Десь п’ять по четвертій. Ні, сім по четвертій, — сказала вона.

Це була їхня стара гра, відколи вона була дитиною. Він вислизнув з кімнати подивитися на годинник, а його свіжі точні рухи і знайома самовпевненість підказали дівчині, що чоловік прийняв чергову дозу морфію. Вона сіла й посміхнулася, коли Караваджо зайшов назад, здивований точно вгаданим часом.

— Я народилася із сонячним годинником у голові, правда?

— А що ти робиш вночі?

— А існують місячні годинники? Хтось уже винайшов їх? Мабуть, кожен архітектор, який будує віллу, ховає десь місячний годинник для злодюжок, наче виконує ритуал.

— Добра турбота про багатіїв.

— Призначаю тобі побачення біля місячного годинника, Девіде. На місці, де слабкий отримує силу.

— Як ти й англійський пацієнт?

— Знаєш, рік назад я могла народити дитину, — несподівано каже Хана.

Зараз його розум світлий і гострий від наркотику, Хана може розповідати про себе, і він буде поруч, думатиме, як вона. Дівчина розповідає без остаточного розуміння, що вже прокинулася, і говорить, наче уві сні, наче його чхання їй лише наснилося.

Караваджо знає про такий перехідний стан. Він часто зустрічав людей біля місячного годинника. Турбував їх о другій годині ночі, коли випадково перекидав шафку в спальні.