Чак Паланик: Бійцівський клуб

Ще до того, як з’явилася сила-силенна порносайтів із назвою «Трахальний клуб»…

Ще до того, як сила-силенна ресторанних оглядів стали називатися «Смаковий клуб»…

Ще до того, як «Rumble Boys» стали підписувати свої чоловічі засоби догляду за зовнішнім виглядом, гель та пінку для волосся цитатами Тайлера Дьордена…

Ще до того, як ти міг почути з гучномовця в аеропорту жартівливе оголошення: «Тайлере Дьордене… Тайлере Дьордене, підійдіть, будь ласка, до білого телефона ввічливості [41] «Телефони ввічливості» — телефони, розміщені в терміналах аеропортів, на залізничних вокзалах, у вестибюлях готелів та інших місцях скупчення подорожніх, що застосовуються для передачі повідомлення певній особі. Можуть вирізнятися кольором, в американських аеропортах зазвичай білі. »…

Ще до того, як у Лос-Анджелесі з’явилися графіті — намальовані аерозольною фарбою гасла «Тайлер Дьорден живий»…

Ще до того, як техасці стали носити футболки з написом «Врятувати Марлу Зінґер»…

Ще до того, як було поставлено цілу купу різноманітних нелегальних театральних версій «Бійцівського клубу»…

Ще до того, як мій холодильник вкрили фотографії, надіслані мені незнайомцями: побиті усміхнені обличчя, люди, що зчепилися в сутичці на дворовому боксерському ринзі…

Ще до того, як вийшли книжки десятками мов: «Club de Combate», «De Vechtclub», «Borilacki Klub», «Klub Golih Pesti», «Kovos Klubas»…

До всього цього…

Спочатку було невеличке оповідання. Я просто експериментував, як найкраще згаяти обідній час на роботі. Замість водити героя своєї розповіді від епізоду до епізоду мав бути якийсь метод просто різати, різати і ще раз різати. Перестрибувати. Від епізоду до епізоду. Не втрачаючи читача. Показуючи всі аспекти розповіді через найголовніше. Показуючи ключовий момент. Потім ще один ключовий момент. Потім ще один.

Це мало бути щось на кшталт хору в давньогрецьких театрах. Щось ненав’язливе, що, не затримуючи уваги читача, могло б бути знаком перестрибнути до наступного повороту або аспекту розповіді. Щось на кшталт ненав’язливого буфера, який був би орієнтиром чи віхою для читача, щоб той не почувався загубленим. Щось на кшталт шербету, що подається між стравами на вишуканих вечірках для кращого перетравлення їжі. Знак, на кшталт музики на радіопрограмах, що визначає перехід до наступної теми. До наступного стрибка.

Щось на кшталт клею або цементного розчину, який схопить і триматиме вкупі мозаїку різноманітних миттєвостей і подробиць. Який надасть їм усім неперервності й водночас продемонструє кожну мить, не вриваючись до наступної.

Пригадайте фільм «Громадянин Кейн» і те, як безіменні й безликі кінорепортери створюють основу для розповіді з різних поглядів.

Ось чого я прагнув. Ось над чим я працював, коли нудився в обідню пору на роботі.

Отож для цього хору — цього «способу переходу» — я написав вісім правил. Уся ідея бійцівського клубу не була надто важливою. Вона була вибрана довільно. Оскільки вісім правил мали б до чогось застосовуватися, то чому б не до клубу, де ти викликаєш когось на бій? Подібно до того, як на дискотеці ти запрошуєш когось на танець. Або ж заохочуєш когось позмагатися в більярд чи дартс. Бої не були важливими для моєї розповіді. Мені потрібні були правила. Ці ненав’язливі віхи, що дали б мені змогу описати минуле й теперішнє цього клубу наближено й віддалено, початок його і розвиток, згромадити купу подробиць і митей — усе на семи сторінках — і НЕ втратити читача.

На ту пору в мене вже довгий час був синець під оком, спогад про бій навкулачки під час моєї літньої відпустки. Ніхто з моїх колег по роботі ніколи не питав про нього, і я усвідомив, що у своєму особистому житті можна виробляти що завгодно, якщо ніхто не хоче знати подробиць, чому ти приходиш таким побитим.

У той самий час я побачив телевізійну програму Білла Моєра, яка розповідала про те, що вуличні банди насправді складаються з підлітків-безбатченків, які лише намагаються допомогти одне одному стати чоловіками. Вони видавали накази й визначали випробування. Установлювали правила й запроваджували дисципліну. З винагородою за виконання вимог. Усе те, що робив би тренер чи сержант-інструктор.

У той самий час полиці книжкових магазинів були заповнені такими книжками, як «Клуб радості й щастя», «Божественні таємниці сестричок Я-Я» та «Як зробити клаптикову ковдру». Ці романи давали соціальну модель для жінок, що пояснювала, як триматися разом. Сидіти й ділитися своїми історіями. Розповідати про своє життя. Однак не було роману, який дав би нову соціальну модель для чоловіків, що пояснювала б, як їм розповідати про своє життя.