Чак Паланик - Бійцівський клуб

Все, чим ти пишаєшся, буде викинуте на смітник.

Я — Озімандія, я цар царів [35] Із вірша П. Б. Шеллі «Озімандія», переклад В. Мисика. .

Ще удар — і мої зуби, клацнувши, стуляються на язику. Половина язика падає на підлогу й відлітає геть.

Маленька, схожа на статуетку місіс Медден стала навколішки біля тіла свого чоловіка, а багатії, люди, яких вони називали своїми друзями, нависають, п’яні, над нею, регочучи.

Вона, дружина, сказала:

— Патрику?

Калюжа крові розпливається, ширшає, аж доки не торкається її спідниці.

Вона каже:

— Патрику, досить! Припини удавати мертвого!

Кров досягає крайки її спідниці й завдяки капілярному ефекту повзе далі вгору, нитка за ниткою.

Люди з проекту «Руїна» довкола мене починають лементувати.

За ними починає лементувати місіс Медден.

А в підвалі бару «Арсенал» Тайлер Дьорден спадає на підлогу теплою безладною купою. Великий Тайлер Дьорден, який одну мить був досконалим і який сказав, що одна мить — це все, чого можна очікувати від досконалості.

Бій триває далі й далі, тому що я хочу бути мертвим. Тому що лише в смерті ми отримуємо власні імена. Лише в смерті ми припиняємо бути частиною проекту «Руїна».

Тайлер стоїть тут, неймовірно вродливий, наче білявий ангел. Моя жага до життя вражає мене.

Я скривавлений шмат м’яса, присохлого до голого матраца в моїй кімнаті в миловарні на Паперовій вулиці.

Із моєї кімнати все зникло.

Дзеркало зі світлиною моєї ноги, коли я мав рак протягом десяти хвилин. Гірше, ніж рак. Дзеркало зникло. Дверцята шафи для одягу відчинені, і мої шість білих сорочок, чорні штани, спіднє, шкарпетки й черевики — все зникло.

Тайлер каже:

— Підіймайся.

У всьому, що я сприймав як належне, під ним і поза ним, а також усередині, визріває щось жахливе.

Усе нищиться.

Мавпочки-космонавти кудись поділися. Жир, ліжка, гроші, насамперед гроші — все кудись перевезено. Лишився тільки сад і найманий будинок.

Тайлер каже:

— Останнє, що нам зараз треба, — це твоє мучеництво. Ця твоя велика ідея зі смертю.

Не сумною й гнітючою, а веселою й величною мала бути смерть.

О Тайлере, мені болить. Убий мене просто тут.

— Підіймайся.

Убий мене вже. Убий мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене.

— Це має бути щось велике, — каже Тайлер. — Лишень уяви собі це: ти на даху найвищої будівлі світу. Будівлю повністю захоплено людьми з проекту «Руїна». Із вікон клубами валить дим. Столи летять у натовп, що зібрався на вулиці. Справжня опера смерті — ось що на тебе чекає.

Ні, кажу я. Досить ти мене вже використовував.

— Якщо ти не будеш співпрацювати, ми візьмемося за Марлу.

Веди, кажу я.

— Тоді підіймай свою дупу з ліжка, — сказав Тайлер, — і пиздуй у машину.

Отож ми з Тайлером на даху хмарочоса Паркер-Морріс-білдінг, а в рот мені всунуто дуло пістолета.

Нам лишилося десять хвилин.

За десять хвилин хмарочоса Паркер-Морріс не існуватиме.

Я знаю це, тому що Тайлер знає.

Дуло пістолета вставлено мені в горлянку, і Тайлер каже:

— Ми помремо не насправді.

Я пересуваю язиком дуло так, що тепер воно упирається в мою цілу щоку. Тайлере, кажу я, ти плутаєш нас із вампірами.

Нам лишилося вісім хвилин.

Пістолет — лише на випадок, якщо поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше.

Далебі, виглядає так, ніби на даху стоїть одна людина й тримає пістолет у себе в роті. Але пістолет тримає Тайлер, а з життям розпрощатися доведеться мені.

Береш 98-відсоткову димну азотну кислоту й додаєш один до трьох до сірчаної кислоти.

Отримуєш нітрогліцерин.

Сім хвилин.

Змішай нітрогліцерин із тирсою, і отримаєш чудову пластичну вибухівку. Багато мавпочок-космонавтів мішають свій нітрогліцерин з ватою, а як сульфат додають англійську сіль. Виходить теж непогано. Декотрі ж мавпочки змішують нітру з парафіном. У мене з парафіном жодного разу не вийшло нічого путнього.

Чотири хвилини.

Ми з Тайлером стоїмо на краю будівлі, дуло пістолета у мене в роті. Цікавий я знати, чисте воно чи ні.

Три хвилини.

Аж тут лунає чийсь крик.

— Стій! — Марла біжить дахом до нас.

Марла біжить до мене, лише до мене, бо ж Тайлер зник. Фіть — і нема. Адже Тайлер — моя галюцинація, а не її. Його немов чарами якими здуло. І тепер на даху лише я, тримаю пістолет у власному роті.

— Ми йшли за тобою, — кричить Марла. — Усі люди з групи підтримки. Тобі не треба робити це. Вийми пістолет з рота.

За Марлою йдуть, шкутильгають, котяться в інвалідних візках усі хворі на рак кишок, на мозкових паразитів, на меланому, на сухоти.