Чак Паланик - Бійцівський клуб

Усі вони кажуть мені:

— Стій!

Холодний вітер доносить до мене їхні голоси:

— Зупинись!

І:

— Ми можемо допомогти тобі.

— Дозволь, ми допоможемо тобі.

Небо розтинає вих-вих-вих поліцейських гелікоптерів.

Тікайте, кричу я. Забирайтеся всі звідси. Будинок зараз вибухне.

Марла кричить:

— Ми знаємо.

Для мене це наче прозріння.

Я вбиваю не себе, кричу я. Я вбиваю Тайлера.

Я — Жорсткий Диск Джо.

Я пам’ятаю все.

— Це не кохання там абощо, — гукає Марла, — але мені здається, що ти мені теж подобаєшся.

Одна хвилина.

Марлі подобається Тайлер.

— Ні, мені подобаєшся ти, — гукає Марла, — я знаю різницю.

І нічого.

Нічого не вибухає.

Дуло пістолета запхано за мою цілу щоку. Тайлере, кажу я, то ти змішав нітру з парафіном, еге ж?

З парафіном ніколи нічого путнього не виходить.

Я мушу зробити це.

Поліцейські гелікоптери.

І я тисну на гачок.

Багато осель у домі Мого Отця [36] Євангеліє від Івана, 14:2. Переклад І. Огієнка. .

Звісно, коли я натиснув на гачок, я помер.

Брехня.

І Тайлер помер.

Коли наді мною гримотіли, наближаючись, поліцейські гелікоптери, а поряд стояли Марла й усі ці люди з груп підтримки, які не могли врятувати себе, але всі намагалися врятувати мене, я просто мусив натиснути на гачок.

Це краще, ніж справжнє життя.

А твоя мить досконалості не триватиме вічно.

На небесах скрізь біло-білісінько.

Фальш.

На небесах тихо, в усіх взуття на гумовій підошві.

На небесах я сплю спокійно.

Люди пишуть мені на небеса, розповідають, що не забули мене. Що я їхній герой. Що я обов’язково видужаю.

Ангели тут на кшталт тих, що в Старому Заповіті. Легіонами їхніми командують полководці, а працює небесне військо змінами, з денним інтервалом. Цвинтар. Тобі приносять на таці їжу й ліки в паперових чашечках. Забавки з «Долини ляльок».

Я зустрівся з Богом, що сидів за довгим столом з горіхового дерева, а на стіні за ним висіли всі його дипломи. І Бог запитав мене:

— Чому?

Чому я завдавав так багато болю?

Хіба ж я не усвідомлював, що кожен із нас — священна й неповторна сніжинка, особлива своєю неповторною особливістю?

Невже я не бачу, що ми всі є виявом любові?

Я дивлюся на Бога, який сидить за столом і записує щось до свого блокнота. Але Бог усе зрозумів неправильно.

Ми не є особливими.

Ми також не є лайном і непотребом.

Ми просто є.

Ми просто є, і стається те, що стається.

А Бог каже:

— Ні, це неправильно.

Ага. Гаразд. То й нехай. Не будеш же ти вчити Бога.

Бог питає, що я пам’ятаю.

Я пам’ятаю все.

Куля з Тайлерового пістолета розірвала мені другу щоку й нагородила рваною посмішкою від вуха до вуха. Ага, точнісінько як розлючена гарбузяна голова на Геловін. Як японський демон. Як дракон пожадливості.

Марла досі на Землі. Вона пише мені. Каже, одного дня мене відправлять назад.

Коли б на небесах був телефон, я зателефонував би Марлі, і тієї миті, коли вона сказала б «алло», я не повісив би слухавки. Я сказав би:

— Привіт! Що там відбувається? Розкажи мені все-все!

Але я не хочу повертатися. Поки що ні.

Тому що.

Тому що час від часу тацю з моїм обідом і ліками приносить хтось із підбитим оком або з ґулями та швами на чолі і каже:

— Нам не вистачає вас, містере Дьорден.

Або ж хтось зі зламаним носом миє шваброю підлогу біля мене й шепоче:

— Усе йде за вашим планом.

Він шепоче:

— Ми зруйнуємо цивілізацію, щоб зробити щось краще з цього світу.

Він шепоче:

— Ми чекаємо на ваше повернення.

Він нахилився вперед, видихаючи запах віскі, випитого просто з пляшки. Рот його ніколи повністю не стулявся. Блакитні очі ніколи не розплющені більш як наполовину. В одній руці він тримав згорнуту кільцями прядив’яну мотузку, з тих, що робили давніше, біляву, як його волосся. Жовту, як його ковбойський капелюх. Ковбойську мотузку, і він тряс нею перед моїм обличчям, коли говорив. За ним крізь відчинені двері виднілися сходи, що спускалися в темряву.

Він був молодий, із пласким животом, а на собі мав білу футболку й коричневі ковбойські чоботи на товстих підборах. Волосся він мав біляве, що ховалося під солом’яним ковбойським капелюхом. Сині джинси стягував ремінь із великою металевою пряжкою. Шкіра на його сухорлявих руках була так гладенько видублена, як на гострих носаках його ковбойських чобіт.

Його очі пожилковані галуззям маленьких червоних ліній. Він каже хапатися за мотузку й тримати її міцно. Тягнучи мотузку, він починає спускатися, його ковбойські підбори стукають раз — один крок, два — ще один, потім ще один стук об тверде дерево темного підвалу. Там, у темряві, в яку він затягнув мене, подих його відгонить віскі, у пам’яті зринає лікарняний кабінет, запах спирту й холодний дотик вати до тіла перед уколом.