Чак Паланик - Бійцівський клуб

— Три.

— Проїхатися верхи на коні, — доноситься з заднього сидіння.

— Побудувати будинок, — лунає інший голос.

— Зробити собі тату.

Механік каже:

— Увіруйте в мене — і знайдете вічну смерть.

Запізно. Вантажівка вивертає, вивертає й механік, але зад нашого «Корніша» заносить, і він чіпляє край переднього бампера вантажівки.

Я не відразу розумію, що сталося. Я бачу тільки, як вогні, вогні фар вантажівки, блимнувши, зникають у темряві. Мене кидає спершу на дверцята, а потім на торт і на механіка за кермом.

Механік, вчепившись у кермо, налягає на нього, намагаючись вирівняти автомобіль, а свічки на торті гаснуть. Якоїсь прекрасної миті в теплому, оббитому чорною шкірою салоні машини стає зовсім темно, і весь наш лемент сягає однієї й тієї самої низької ноти, того самого глухого реву клаксона вантажівки. Ми нічого не контролюємо, у нас нема вибору, нам нема куди подітися, нема порятунку, ми — мертві.

Просто зараз у мене тільки одне бажання: померти. Порівняно з Тайлером, я ніщо в цьому світі.

Я безпорадний.

Я дурний. Усе моє життя — лише жадоба володіти речами, потреба володіти речами.

Моє крихітне життя. Моя жалюгідна робота. Мої шведські меблі. Ніколи ще, ніколи й нікому я цього не розповідав, але перед тим як зустріти Тайлера, я хотів купити собі пса й назвати його Антураж.

Ось які кепські речі можуть трапитися в твоєму житті.

Вбийте мене.

Я хапаюся за кермо, щоб повернути нас назад на дорожню смугу.

Негайно.

Приготуватися до евакуації душі.

Негайно.

Механік бореться зі мною, щоб вивернути машину на узбіччя, я ж борюся за свою срану смерть.

Негайно. Приголомшливе диво смерті, коли однієї миті ти ходиш і говориш, а наступної ти вже предмет.

Я — ніщо. Ба гірше, ніж ніщо.

Холодний.

Невидимий.

Я відчуваю запах шкіри. Паски безпеки переплутались і не дають мені поворухнутися, наче гамівна сорочка. Я намагаюся підвестись і вдаряюся головою об кермо. Болить дужче, ніж мало би. Моя голова лежить на механікових колінах, я позираю вгору. Високо наді мною вимальовується обличчя механіка, який усміхається й кермує, а за його вікном я бачу зорі.

Мої руки та обличчя липкі від чогось.

Кров?

Вершковий крем і цукрова глазур.

Механік дивиться вниз на мене:

— З днем народження!

Я відчуваю запах диму й згадую про торт.

— Я ледве не зламав керма твоєю головою, — каже він.

Анічогісінько більше, лише нічне повітря, запах диму, зорі й механік, який усміхається і кермує. Моя голова лежить у нього на колінах, і зненацька я відчуваю, що мені зовсім не хочеться підводитись.

Де ж торт?

Механік каже:

— На підлозі.

Лише нічне повітря й запах диму, що посилюється.

Моє бажання здійснилося?

Наді мною, на тлі зоряного неба у вікні, окреслюється усміхнене обличчя.

— Ці свічки для торта, — каже він, — такі, що ніколи не гаснуть.

Коли мої очі нарешті призвичаюються до зоряного сяйва, я помічаю, що струминки диму звиваються від маленьких вогників, що жаріють довкола нас по всьому килимку.

Автомеханік із бійцівського клубу тисне на газ, шаленіючи за кермом на свій спокійний лад. Цього вечора нам іще треба зробити дещо важливе.

Перед тим як цивілізації настане кінець, я маю встигнути навчитись однієї штуки: як визначати за зорями напрям руху. Довкола тиша, наче «каділлак» рухається в космічному просторі. Ми, либонь, з’їхали з автостради. Троє на задньому сидінні знепритомніли або заснули.

— Ти був на межі життя, — каже механік.

Він прибирає одну руку з керма й торкається мого чола там, де я налетів на кермо. Чоло набрякає так, що обидва ока мені стуляються. Механік проводить холодною пучкою пальця вздовж ґулі. «Корніш» потрапляє колесом у вибоїну, і біль, наче тінню перехлюпнувшись через вінця чашки, застеляє мені очі. Погнута задня ресора й бампер клацають і скрегочуть у тиші, що огортає нашу машину, яка мчить нічною дорогою.

Механік каже, що задній бампер «Корніша» ледве тримається на своїх кріпленнях, адже його відірвало майже повністю, коли він зачепив край переднього бампера вантажівки.

Я питаю, чи те, що відбувається сьогодні, — це його домашнє завдання з проекту «Руїна».

— Частково, — каже він. — Я мав принести в жертву чотирьох людей і зібрати багато жиру.

Жиру?

— На мило.

Що Тайлер збирається робити?

Механік починає говорити точнісінько як Тайлер Дьорден:

— Я бачу найдужчих і найрозумніших людей, які будь-коли жили на світі, — каже він, а обличчя його окреслюється на тлі зоряного неба у вікні. — І ці люди заправляють чужі машини бензином чи обслуговують столики в ресторанах.