Чак Паланик - Бійцівський клуб

Мехнік горлає, а вітер несе далі його слова:

— Ти — це не твоє ім’я.

Мавпочки-космонавти на задньому сидінні підхоплюють:

— Ти — це не твої проблеми.

Мехнік горлає:

— Ти — це не твої проблеми.

Мавпочки вигукують:

— Ти — це не твій вік.

Мехнік горлає:

— Ти — це не твій вік.

Аж тут механік вивертає кермо й спрямовує нас на зустрічну смугу. Пасмо світла пробиває вітрове скло нокаутом і заповнює салон автомобіля. Одна, потім друга машина мчить просто на нас, їхні сирени вищать, але механік повертає кермо рівно настільки, щоб ухилитися від них.

Світло фар, дедалі більших, насувається на нас, автомобільні сирени вищать, а механік витягає довгу шию й кидається вперед, у саме сліпуче сяйво й виск. Він кричить:

— Ти — це не твої надії!

Ніхто не підхоплює його вигуку.

Цього разу вже машина, що несеться на нас, ледве встигає ухилитися від зіткнення.

Ще одна машина мчить, блимаючи фарами, перемикаючи світло з дальнього на ближнє, з ближнього на дальнє. Її сирена реве, а механік кричить:

— Ви не спасетесь.

Механік не ухиляється, ухиляється машина, що їде на нас.

Ще одна машина, і механік кричить:

— Усі ми колись помремо.

Цього разу зустрічна машина повертає, щоб ухилитись, але механік повертає теж, і ми знов опиняємось у неї на шляху. Машина вивертає знов, і знов механік кидає нас їй навперейми.

У цю мить у тебе всередині все тане й роздимається. Поглянь на зорі — і тебе нема. Твій багаж не важить. Нічого не важить. Ані несвіжий запах з рота. За вікнами темрява, зусібіч ревуть сирени. Світло фар зблискує, перемикаючись із дальнього на ближнє, знову на дальнє, б’є тобі в обличчя. Тобі більше ніколи не доведеться ходити на роботу.

Тобі більше ніколи не доведеться йти до перукарні.

— Швидше, — каже механік.

Машина вивертає знов, і знову механік вивертає теж, опиняючись у неї на шляху.

— Що? — питає він. — Що ти хотів би зробити, перш ніж померти?

Зустрічна машина верещить сиреною, а механік такий спокійний, що навіть не дивиться вперед, обернувшись до мене на передньому сидінні поруч із ним. Він каже:

— Десять секунд до зіткнення.

— Дев’ять.

— Вісім.

— Сім.

— Шість.

Робота, кажу я. Я хотів би покінчити з роботою.

Вереск сирени проноситься повз нас: машина ухиляється, але механік не повертає, і ми не стикаємося.

Попереду ще більше вогнів несеться на нас, а механік обертається до трьох мавпочок на задньому сидінні.

— Агов, мавпочки-космонавти! — каже він. — Ви бачили правила цієї гри. Ану зізнавайтеся, інакше ми всі помремо.

Праворуч нас минає машина з наліпкою на бампері «П’яним я кермую краще». Газети пишуть, що одного ранку тисячі подібних наліпок зненацька з’явилися на автомобілях. На інших наліпках написано речі на кшталт «Зроби мені відбивну».

«П’яні водії проти матерів».

«Всіх тварин — на переробку».

Коли я прочитав про це в газеті, то зрозумів, що тут не обійшлося без Комітету дезінформації. Або Комітету бешкету.

Наш автомеханік із бійцівського клубу при тверезому розумі сидить коло мене й підтверджує, що ці наліпки на бамперах про п’яних водіїв — частина проекту «Руїна».

Три мавпочки-космонавти принишкли на задньому сидінні.

Комітет бешкету друкує картки, які вкладаються в кишені на спинках сидінь літаків. На картках зображено, як пасажири б’ються один з одним за кисневі маски, тим часом як їхній лайнер, охоплений полум’ям, мчить на скелі зі швидкістю тисяча миль за годину.

Комітети бешкету й дезінформації змагаються, хто швидше розробить комп’ютерний вірус, від якого банкоматам стане так недобре, що вони потоками вивергатимуть десяти- й двадцятидоларові купюри.

Нагрівшись, прикурювач вивільняється з приладової панелі, і механік каже мені запалити свічки на торті.

Я запалюю, і над тортом мерехтить невеличкий вогняний ореол.

— Що ви хотіли б зробити, перш ніж померти? — питає механік і спрямовує автомобіль назустріч вантажівці. Водій вантажівки тисне клаксон, що реве довгими гудками безперестанку, а світло фар вантажівки, наче сонце на сході, розгоряється все яскравіше і яскравіше, аж стає видно, як на механікових вустах сяє усмішка.

— Загадуйте останнє бажання, та швидше, — каже він у дзеркало заднього огляду до трьох мавпочок-космонавтів, які сидять на задньому сидінні. — Нам лишилося п’ять секунд до небуття.

— Одна, — каже він.

— Дві.

Вантажівка реве й горою нависає над нами, світло її фар сліпить очі.