Чак Паланик - Бійцівський клуб

А одного дня в газетах з’являється повідомлення про те, як група людей у чорному вихором пронеслась елітним районом і сплюндрувала салон, де продають розкішні автомобілі. Вони взялися гатити бейсбольними битами по передніх бамперах машин, так що всередині, розірвавшись на клапті, повибухали подушки безпеки, а автомобільні сигналізації заверещали.

На «Миловарні на Паперовій вулиці» інші команди мавпочок обривають пелюстки з троянд, анемон і лаванди, а потім кладуть їх до коробок із очищеним смальцем, що вбере їхній запах, і мило матиме квітковий аромат.

Марла розповідає мені про рослини.

Троянда, розповідає мені Марла, — це природний в’язкий засіб.

Назви одних рослин звучать, наче перелік імен у некролозі: Лілія, Маргаритка, Жоржина, Нарцис, Гіацинт. Інші ж, наприклад таволга, примула, валеріана, — мов імена шекспірівських фей. Ліатріс пахучий з його солодким ванільним запахом. Відьмин горіх, іще одна рослина, яка має природні в’язкі якості.

Півники флорентійські, дикий іспанський ірис.

Щовечора ми з Марлою прогулюємося в саду, доки я не переконуюсь, що й сьогодні вночі Тайлер не з’явиться вдома. За нами слідом обов’язково тягнеться якась мавпочка-космонавт, аби підібрати скручений листок меліси, м’яти чи рути, який Марла зірвала, щоб дати мені понюхати. Або кинутий недопалок цигарки. Мавпочка-космонавт граблями зарівнює дорогу за собою, щоб стерти всі наші сліди.

А однієї ночі інша група людей облила бензином дерева в приміському сквері, порозливала бензин від дерева до дерева й влаштувала чудову невеличку лісову пожежу. У газетах потім писали, що від жару потопилися вікна в сусідніх особняках, а припарковані неподалік автомобілі осіли на колеса, що з тріском полопались і розлізлися.

Будинок, що його Тайлер винаймає на Паперовій вулиці, перетворився на істоту. Усередині аж мокро, стільки людей пітніє там і дихає. Усередині рухається стільки людей, що й будинок рухається.

Іншої ночі, коли Тайлера так само не було вдома, хтось понасвердлював дірок у банкоматах і таксофонах, в дірки повкручував мастильні ніпелі й за допомогою нагнітача мастила накачав банкомати й таксофони солідолом і ванільним пудингом.

І хоч Тайлера ніколи немає вдома, але за місяць на зворотному боці руки кількох мавпочок-космонавтів з’являється випалений лугом його поцілунок. Потім ці мавпочки також зникли, а на ґанку стояли нові, щоб замінити їх.

І щодня групи людей приїжджають і від’їжджають у різних машинах. Ти ніколи не побачиш ту саму машину двічі.

Одного вечора я чую, як Марла на ґанку каже котрійсь із мавпочок-космонавтів:

— Я прийшла побачити Тайлера. Тайлера Дьордена. Він тут мешкає. Я його знайома.

Мавпочка відповідає:

— Мені шкода, але ви занадто… — він робить паузу, — занадто молоді, щоб тренуватися тут.

Марла каже:

— А не пішов би ти на хуй?

— До того ж, — каже мавпочка, — ви не принесли всіх необхідних речей: двох чорних сорочок, двох пар чорних штанів…

Марла гукає:

— Тайлере!

— Однієї пари чорних черевиків на товстій підошві.

— Тайлере!

— Двох пар чорних шкарпеток і двох пар простого спіднього.

— Тайлере!

Я чую, як, грюкнувши, зачиняються вхідні двері. Марла три дні не чекатиме.

Зазвичай, прийшовши додому з роботи, я роблю собі канапку з арахісовим маслом.

Цього разу, прийшовши додому, я бачу, як одна мавпочка-космонавт читає іншим, що посідали на підлозі, зайнявши весь перший поверх:

— Жоден із вас не є прекрасним і неповторним, як сніжинка. Ви та ж сама охоплена гниттям органічна матерія, що й усі решта. Ми всі частина однієї купи гною.

Мавпочка читає далі:

— Наша культура зробила нас усіх однаковими. Ніхто більше по-справжньому не є білим, чи чорним, чи багатим. Ми всі прагнемо того самого. Як особистості ми ніщо.

Читець замовкає, коли я заходжу, щоб зробити собі канапку, а всі мавпочки-космонавти сидять так тихо, немовби, крім мене, тут нікого більше немає. Не турбуйтеся, кажу я. Я це вже читав. Я друкував це.

Навіть мій начальник, напевне, читав це.

Ми всі лише велика купа лайна, кажу я. Читайте далі. Грайтесь у ваші дитячі забавки. Не зважайте на мене.

Мавпочки-космонавти мовчки чекають, доки я зроблю собі канапку, візьму ще одну пляшку горілки й піду сходами нагору до своєї кімнати. Підіймаючись, я чую позаду себе:

— Жоден із вас не є прекрасним і неповторним, як сніжинка.

Я — Розбите Серце Джо. Тому що Тайлер кинув мене. Тому що батько кинув мене. О, і не тільки вони.