Чарльз Мартин - Гора між нами

У моєму місті було безліч квіткових крамниць, але мені дуже подобався Тетянин акцент — нагадував «Рокі-4» й фільми про Джеймса Бонда. І голос у неї був низький та розкотистий — наче вона протягом багатьох років потерпала від тортур або, може, пиячила. Чи і те, і те одночасно. Міцний «в» та високий «і», а ще отой твердий «р» — просто чудовий акцент. Такий нечасто почуєш. Почувши, як вона вимовляє слова, навіть мені, зазвичай непитущому, хочеться зразу бахнути міцної російської горілки. Думаю, вона колись була шпигункою. А може, й досі шпигунка.

Тетяна закатала рукави джинсової сорочки й суворо спитала:

— Гдє ти бив?

— У відпустці. — Розповідати правду було б надто довго.

Вона маршем пройшлася кудись за ріг — а вона завжди марширувала, — та принесла лілову орхідею з білою смужкою. На стеблині понад метр заввишки висіло вже близько тридцяти темно-бузкових квіточок, які розтинала навпіл яскраво-біла смужка.

— Це прросто чудо! Я для тєбе тримала. Трроє хотіли купити, алє ні. Мій бос казав, что звільнить, алє ця квітка тільки твоя. Ти повєрнешся та забєреш.

Рейчел сподобається.

— Вона просто дивовижна. Дякую тобі. Я просто зараз поїду й подарую.

Тетяна провела мене на касу, кидаючи погляди на свого начальника. А потім додала:

— Минулього тижня був розпрродаж. Та тєпер нєт. Алє для тєбе будєт розпрродаж.

— Дякую вам, Тетяно. — Я тримав вазонок у руках. — Я надзвичайно вдячний, правда.

Машин на дорозі було дуже багато, і мені доводилося спинятися на кожному світлофорі. Я розглядав місто навколо. Ось хімчистка та школа бойових мистецтв Вотсона. У залі великі вікна, і крізь них видно, як учні в білій формі з різнокольоровими поясами відпрацьовують удари. Як цікаво — я проїжджав тут тисячі разів, але ніколи цього не помічав.

Дотепер.

Мені засвітився зелений, і я рушив далі на південь по I-95, відтак повернув на схід на бульвар Тернера Батлера, а потім знов на південь по A1A. Коло крамнички з алкоголем я знову спинився й купив пляшку вина. Згодом поїхав далі, минув свій будинок та зупинився коло будинку Рейчел. Я колись поставив тут високий залізний паркан, повз який тепер пройшов з орхідеєю в руках. Відтак піднявся кам’яними сходами під великим дубом, помацав під камінцем та відшукав ключ. Обабіч дверей ріс жасминовий живопліт, який я навмисно посадив так, щоб він заплів стіну навколо дверей. Кілька важких гілок звисали на двері. Я потягнув їх на себе та увійшов. Щоб улітку тут було прохолодно, я зробив мармурову підлогу, тому мої кроки відлунювали далеко в будинку.

Цілу ніч я говорив з Рейчел. Розливав вино, умикав записи з диктофона та дивився, як розбиваються об пляж хвилі. Можливо, деякі записи їй непросто було чути, але вона уважно прослухала кожне слово.

Я подарував Рейчел орхідею, яку поки що поставив на вікно, де вона зможе насолоджуватися ранковими променями сонця. Тільки-но квіточки опадуть, я перенесу її до оранжереї, де на неї вже чекають двісті п’ятдесят товаришок.

Коли я нарешті програв останній запис, була вже четверта година ранку. Я надто стомився, тож заснув просто де сидів. Прокинувся від тиші. Дивне відчуття. Я встав і хотів піти, аж раптом помітив, що диктофон мерехтить блакитним — значить, лишилися ще непрослухані файли. Сам я завжди пишу лиш один файл — просто щоразу натискаю «продовжити запис». А цей інший файл записав не я.

Почувся тихий шепіт. Та вітер. І ще собаче виття. Я зробив гучніше.

Рейчел, привіт. Це Ешлі. Ми потрапили в лавину, і тепер Бен пішов по допомогу. Побіг. Я не знаю, чи він зможе. Мені холодно.

На якийсь час запала тиша.

Я хотіла тобі дещо сказати. Чи радше подякувати. Може, я забагато базікаю, але мені треба говорити, інакше я засну — і вже не знаю, чи прокинуся знову. Я пишу колонку в газеті. Про кохання, про стосунки. Яка іронія, еге ж? Бо сама нічого такого я не знала. Так що в цьому плані я скептик. Я намагаюся дістатися додому до чоловіка. Він заможний, вродливий, дарує мені красиві речі … але після двадцяти восьми днів із твоїм чоловіком у цьому білому світі, оточеному жаскими горами, я замислилась: а як же кохання? Чи є воно? Чи може воно бути в мене? Я думала, що гарних хлопців уже немає. А тепер я не знаю. Чи є інші такі, як Бен? Я зазнала чимало болю. Думаю, як і будь-хто з нас. І можливо, через це я переконала себе: якщо не відкриватимуся більше, то й болю не буде. Бери той «Мерседес», обручку з камінцем на два карати, будинок у Бакгеді — і забудь про всілякі дурниці. Просто дай йому те, що він хоче, і радій із того, що маєш. Так же ж? Я довго думала, що так правильно.