Чарльз Мартин - Гора між нами

— Це ти про що? — вона пильно подивилася на мене.

— Ще давно. Так от, я додержую своє слово. Ну все, зайду пізніше. А літак Вінса сідає за дві години.

Вона відкинула простирадло та схопила мене за руку. Як пояснити людям, що ми пережили? Як дібрати слів? Ми разом пройшли крізь пекло — нехай навіть укрите льодом, але пекло, — і ми вижили. Разом. Сам я ніяк не міг цього пояснити — і вона, здається, теж.

— Я знаю, Ешлі. До цього доведеться звикати. Я скоро буду, — я поплескав її по руці.

— Ти в нормі? — вона стисла мою руку ще дужче.

Я кивнув і вийшов. У коридорі на стільці вже терпляче чекала жінка родом з якоїсь азійської країни з великою сумкою у руках.

— Вона в душі, — повідомив я їй. — Невдовзі буде готова. Я не знаю, які кольори їй подобаються, але можна спитати. — Я простяг жінці купюру у сто доларів. — Цього вистачить?

Жінка похитала головою й почала щось шукати у сумці:

— Ні-ні, це забагато.

— Нічого, не переймайтеся, — махнув я рукою. — Це на чай. Головне не кваптеся — ця леді пережила суворі випробування.

Вона кивнула, і я пішов у кафе.

Подавали тут звичні для будь-якої лікарні страви швидкого приготування, але байдуже, поки що обійдемося й таким.

— Подвійний чизбургер з подвійною порцією фрі, будь ласка. З усім, що ви тут додаєте.

— Ще щось?

— Принесіть, будь ласка, усе це за годину до палати 316.

Я розплатився та пішов у машину — її для мене винайняв Барт, — завів двигун і забив у навігатор адресу.

Простий будиночок стояв на пагорбі недалеко від міста. Білі з зеленим ролети й білий паркан. Усе потопає у квітах. Охайні клумби без жодної бур’янини. На почтовому ящику — вітровий конус.

Вона сиділа на ґанку в кріслі-гойдалці та лущила квасолю. Висока вродлива жінка. Вийшовши з машини, я відчинив пасажирські дверцята. Наполеон радісно вистрибнув на тротуар, понюхав і дременув до жінки. Квасоля вся в неї розсипалася, а пес уже танцював у неї на колінах, облизуючи їй лице.

— Господи, Танку, де ж ти був?

Танк. Ось як його звати.

Я зійшов на ґанок слідом за собакою.

— Мем, мене звуть Бен Пейн. Я лікар із Джексонвілля. І я… я був з вашим чоловіком, коли розбився літак.

Її очі підозріло звузилися.

— Він дуже хороший пілот. Він не міг розбити літак.

— Я знаю, мем. Одначе в нього стався серцевий напад, і він посадив літак у горах. Він урятував нам життя, — я відкрив невеличку скриньку та передав їй. Там був його годинник, гаманець, люлька й запальничка, яку вона йому колись подарувала.

Жінка торкнулася кожної речі, а потім узяла запальничку. З очей покотилися сльози.

Ми говорили протягом кількох годин. Я розповів усе, що тільки міг згадати. Розповів, де поховав Ґровера та який там краєвид. Їй сподобалося. Йому б, мабуть, теж, як сказала вона.

А потім жінка принесла альбоми з фотографіями та розказала їхню історію. Дуже ніжну й чуттєву. Мені було страшенно прикро її слухати.

Зрештою я підвівся — і не знав, як попрощатися. Що тут можна сказати?..

— Мем… я б хотів… — Я крутив у руках ключі від машини та спробував хоч щось із себе вичавити.

Ґроверова дружина похитала головою та поплескала Танка по спинці, перш ніж підвестися. Він зіскочив з її колін, вона встала — і я помітив, що у неї проблема зі стегном.

— Якщо вам знадобиться заміна стегнового суглоба — потелефонуйте мені. Я негайно приїду та все зроблю цілком безкоштовно, — відразу мовив я. — Танку, ти просто супер. Я сумуватиму.

Пес негайно лизнув мене в обличчя й побіг дзюрити на всі кущі у саду.

— Ага, зрозумів, ти теж сумуватимеш, — буркнув я.

Діставши візитівку, я простягнув їй. Ніяк не міг придумати, як же попрощатися. Може, обійняти? Чи потиснути руку? Як узагалі треба прощатися з дружиною пілота, котрий помер, рятуючи тобі життя? Уже не кажучи про те, що, якби я не винайняв його, він спокійно помер би вдома. Вона, мабуть, теж так вважає.

— Юначе!

— Так, мем?

— Дякую вам.

Я почухав потилицю.

— Мем, я… я не…

— Ви не що?

Я подивився в її яскраво-блакитні очі, а вона промовила:

— Ґровер не брав на борт абикого. Він вибагливо обирав клієнтів. Частіше відмовляв, аніж погоджувався. І якщо він вас узяв, значить, мав свої причини. Отже, це був його вам подарунок.

— Так, мем.

Вона нахилилася та обійняла мене. Шкіра у неї була тоненька й уже давно не пружна, а волосся посивіло до білого. Я поцілував її в щоку та поїхав. І ще довго дивився в дзеркало заднього огляду. Удова стояла на ґанку, споглядаючи гори. А Наполеон хвацько виструнчився на верхній сходинці та дзявкав на вітер.