Чарльз Мартин - Гора між нами

Я влаштував Ешлі в її спальнику. Кров уже просякла її штани наскрізь, забарвивши в червоне сніг навколо. Знайдену ковдру я повернув у сани, поклав туди Ешлі та додатково накрив іншим краєчком ковдри. Слід було розрізати штани та оглянути ногу, але вона прошепотіла:

— Не треба.

Вона намагалась не ворушитися зайвий раз. Губи трусилися від болю. Якщо я вправлю її ногу, вона помре. Та й це не надто допоможе. Крові вона втратила небагато. Добре, хоч кістка вийшла крізь шкіру на зовнішньому боці стегна, бо з іншого боку вона пошкодила б стегнову артерію — тоді Ешлі вже давно була б мертва. І я теж.

Небо знову затягло хмарами, і засніжило. Світло швидко згасало.

— Я піду кликати допомогу, — прошепотів я їй.

— Ні, не кидай мене.

— Слухай, ти від самого першого дня намагалася мене позбутися. Я нарешті зроблю так, як ти просила.

Ешлі похитала головою. Я нахилився зовсім близько до неї:

— Я хочу, щоб ти вислухала мене. Уважно.

Вона не розплющила очей.

— Ешлі! — Вона повернула голову. Біль викручував її тіло. — Ешлі, я піду по допомогу. — Вона сильно стисла мою руку. — Тебе не можна рухати, тому я йду. Із тобою залишається Наполеон. Я піду та приведу допомогу, чуєш?

Вона знову схопила мою руку з новою хвилею болю.

— Ешлі, я повернуся.

— Обіцяєш?..

— Обіцяю.

Вона заплющила очі й відпустила мою руку. Я поцілував її в чоло та в губи. Губи її тремтіли — гарячі й закривавлені.

Наостанок я посадив до неї Наполеона, підвівся та поглянув на дорогу. Вона зникала десь далеко попереду, і в сутінках я вже навіть не бачив, де саме.

Усе своє життя я бігав. Біг навчив мене багатьох речей, одна з яких — дивитись на кілька кроків попереду. Не далі як на чотири-п’ять. Це допомагає на довгих дистанціях, бо коли тобі важко і все болить, краще розбивати свої задачі на маленькі частинки, з якими ти можеш упоратися. Дехто радить дивитись уперед, на фініш, але мені це ніколи не допомагало. Я можу концентруватися лише на тому, що є прямісінько переді мною. І рано чи пізно фінішна лінія теж там опиниться.

Я просто почав ставити одну ногу поперед другої. Знову та знову. Дорога звивалася й поступово спускалася в долину, де ми бачили ліхтар і дим. Переді мною було приблизно сорок чи п’ятдесят кілометрів. Моя середня швидкість становила щось близько трьох кілометрів на годину. Завдання у мене просте: бігти. Бігти, аж поки над моїм правим плечем не зійде сонце.

Я можу. Я можу це зробити, правильно?

Так, можу.

Якщо сам не помру раніше.

Хоча цей варіант не такий вже й кепський.

А як же Ешлі?

Як же Ешлі …

Я заплющував очі й бачив лиш Ешлі.

Була четверта година ранку, день двадцять восьмий. Якщо я не помиляюся. Я тисячу разів падав і тисячу один підводився. Сніг перетворився на пісок. Запах солі. Крики чайок. Тато стоїть коло станції рятівників з пончиком в одній руці та чашкою кави в іншій. Обличчя похмуре. Я торкаюся червоного стільця, бурмочу якусь лайку, повертаюся та знову біжу — біжу ще швидше. Чи зможу прибігти додому раніше за нього? Пляж пролягав далеко попереду. Будинок наче постійно віддалявся від мене, пляж ставав усе довшим… а потім дім взагалі зникав, на його місці з’являлося щось інше. Якась інша подія, інший день. Наче в кіно.

Я падав, повз, підводився та знову падав. Знову і знову.

Скільки разів мені хотілося здатися! Кортіло впасти й заснути. Утім, щоразу, як заплющував очі, я бачив Ешлі. Вона тихо лежала на снігу. Сміялася, тримаючи в руці кролячу ногу. Теревенила про щось. Талапалася в раковині. Збентежено червоніла через ту пляшку. Тримала сигнальний пістолет. Пила каву. Викопувала мене зі снігу…

Може, ці думки допомагали мені підвестися, допомагали й далі ставити одну ногу поперед другої. Десь під місячним сяйвом на бетонному мосту через річку я впав, і перед моїми очима з’явилася вона. Рейчел.

Вона стояла. Сама посеред дороги. У кросівках. Над верхньою губою висіли краплинки поту. Такі самі краплі стікали по руках. Вона поманила мене уперед і щось прошепотіла. Я спочатку не розчув, але вона всміхнулася та повторила. Знов не розчув. Я спробував поворушитися, але сніг навколо мене замерз. Я застряг.

Рейчел побігла, повернулася, простягла до мене руку й мовила:

— Давай, біжімо разом!

Рейчел бігла попереду. Ешлі була позаду. Я розривався навпіл. Мені хотілося бігти одночасно в обидва боки.

Я сперся на руки, підвівся, зробив крок і знову впав. І знову. І ще раз. Потім примудрився зробити кілька кроків поспіль. А скоро вже біг. Біг за Рейчел. Вона працювала ліктями, її ноги ледь торкалися землі. Я знову був на стадіоні та біг за дівчиною з моєї школи.