Чарльз Мартин - Гора між нами

— Ти думаєш, ми зможемо там спуститися?

Коли ми вийшли з нашої печери в літаку, нам доводилося долати й крутіші схили, але не такі довгі.

— Ми не квапитемося.

— Тоді я згодна.

А голос у моїй голові прошепотів: «Коротша дорога не завжди швидша».

Треба було його послухатися.

Я перевірив ремені, що тримали сани. Усе надійно. Снігоступи я зняв та прив’язав до саней. Потім почав обережно спускати їх схилом. Ногами я занурювався глибоко у сніг, і це допомагало мені стояти на місці, тримаючи сани. Ремені напнулися, і сани повільно поїхали по поверхні снігу. Я теж почав небавом спускатися, чіпляючись за дерева.

Виходило досить непогано. Я робив крок униз, провалювався по пояс у сніг, хапався за дерево, спускав сани. Потім ще раз і ще раз. За десять хвилин ми пройшли половину схилу. У голові промайнула радісна думка, що наступні десять хвилин заощадять мені цілий день дороги.

Наполеон сидів у Ешлі на руках та дивився на мене. Йому все це вкрай не подобалося. Думаю, якби ми спитали його, він точно сказав би нам спокійно йти ті п’ятнадцять кілометрів.

За два тижні випало багато свіжого снігу — я іноді провалювався по груди, і піді мною було ще метрів три. Менше за все я б хотів, щоб увесь той сніг зійшов лавиною.

Не пам’ятаю, як таке сталося. Не пам’ятаю, як мене крутило та жбурляло. Не пам’ятаю, як луснули ремені саней. І не пам’ятаю, як я зупинився та весь світ згас, хоча очі мої й були розплющені.

Кров важко вдарила в голову — я зрозумів, що мене перекинуло догори дригом. Сніг здавлював моє тіло зусібіч, і дихати було важко. Рухати я міг тільки правою ногою — вона стирчала з-під снігу.

Стиснувши кулаки, я спробував поворушити корпусом. Вивільнити хоч трохи місця. Хитнути головою. Але все марно. Повітря було вкрай мало — я зрозумів, що довго не протримаюсь. Я потягнув до себе руки, спробував вовтузитися, звиватися. Я знав, що треба швидко вилізти та знайти Ешлі. Почав бити правою ногою, намагаючись розрити сніг. Я навіть побачив якесь тьмяне світло. Спробував кричати, але не вийшло.

За п’ять хвилин я почав божеволіти. І це зовсім не допомагало. Я застряг і можу просто померти отут сторч головою, задихнутися в снігу та замерзнути. Мене знайдуть отаким дурним синім льодяником. Ми вже були так близько! Ми пройшли через усе це — і для чого?! Щоб померти ось тут? Що за нісенітниці!

Раптом чиїсь гострі зуби боляче вчепилися в мою ногу. Я почув гарчання та спробував струсити собаку, але він не відпускав. Зрештою він відчепився, а за мить мою ногу схопила рука. А потім від мене почали відкопувати сніг. Ще. І ще. Я міг ворушити усією ногою. Уже обома. Тепер почали розгрібати мої груди, і нарешті — мій рот.

До отвору в снігу пролізла рука, витягла рештки снігу, і я нарешті вдихнув. Я так глибоко не вдихав іще ніколи в житті. Ешлі відкопала мою руку, і я зміг виштовхнути себе зі снігової пастки, яка ледь не стала моєю могилою. Наполеон кинувся мені на груди й почав облизувати обличчя. Уже майже смерклося, сонце майже сіло — цікаво, що ж за світло я побачив під снігом? Ешлі лежала праворуч від мене, долілиць, намагаючись не рухатися. Руки в неї були усі подряпані та скривавлені, на щоці наливався синець. І тут я побачив її ногу.

Так. Часу в нас обмаль, а рухати Ешлі не можна.

Лавина скинула нас до самісінького обніжжя схилу. Мене захопило потоком снігу і, здається, врятували мене ремені, якими я був припнутий до саней. Сани лишилися на поверхні і не дали лавині закопати мене надто глибоко. Проте, коли ремені, врешті не витримавши, порвались, Ешлі викинуло з саней, наче ядро з гармати, яке влучило просто у величезний камінь, що чекав тут на неї з минулого льодовикового періоду.

Ешлі примудрилася доповзти до мене. Не знаю як, бо від удару її нога знову зламалась, і цього разу кістка вийшла назовні. Я бачив, як вона стирчить під тканиною. У неї явно був шок, і без знеболювального будь-який рух призведе до негайної втрати притомності.

— Я тебе переверну, — попередив я.

Вона кивнула.

Я перевернув її на спину та почув нелюдський крик. У житті не чув, щоб жінка так кричала.

Потім я відшукав сани. Усе, що лежало всередині, зникло у снігу. Лишився тільки її спальник — він лежав коло каменя, від якого вона поповзла до мене. Вдалося відшукати ще одну ковдру, але ні їжі, ні брезенту, ні води, ані рюкзака — не було анічогісінько! Сніг забрав їх разом з рідиною для розпалу, моєю курткою, снігоступами та луком для розведення вогню.