Чарльз Мартин - Гора між нами

Коли я увійшов у палату, з Ешлі сидів Вінс. Він підвівся мені назустріч і палко потис руку, ба навіть скуто обійняв.

— Ешлі розповіла мені, що ви зробили. Навряд чи мені вдасться висловити, наскільки я вам удячний!

— Тільки не забувайте, що це я запросив її в той літак. Можливо, ви ще схочете заложити проти мене позов. І можна на «ти».

Вінс розсміявся. Славний чоловік — вона вдало обрала. Гадаю, вони будуть щасливі. Хоча з Ешлі будь-хто був би щасливий. Вона така одна на мільйон.

Що до Ешлі, то обличчя її знов набуло приємного кольору, а на столику поруч я побачив три порожні чашечки з-під кави. Мішечок із сечею, що непомітно висів поруч із ліжком, був майже повний, і колір хороший. Її новий мобільник уже розривали дзвінки від журналістів — усі хотіли взяти ексклюзивне інтерв’ю.

— А що ти збираєшся їм казати? — спитала вона.

— Нічого. Вислизну через чорний вхід та поїду додому. — Я позирнув на годинник на стіні. — Узагалі-то я їду за півтори години, тож зайшов попрощатися.

Вираз її обличчя якось одразу змінився.

— Та ну, чого ти? У вас є про що поговорити. Про ваше весілля, нарешті. А я буду на зв’язку.

— Ти вже зателефонував своїй дружині? — Вона склала руки на грудях.

— Ні… Зайду до неї, щойно доберуся додому.

— Вважаю, усе владнається.

Я мовчки кивнув. Ешлі стисла мою долоню, і я поцілував її в чоло.

— Бене! — Вона не відпустила мою руку, коли я вже повернувся, щоб іти.

— Що? — спитав я через плече.

Вінс поплескав її по руці та сказав:

— Я на хвилиночку — піду візьму собі кави. Дякую тобі, — знов до мене. — Дякую за все.

Ешлі й досі тримала мою руку, коли він вийшов. Я присів на краєчок ліжка. На грудях наче лежала каменюка. Дуже схожа на біль. Я спробував вичавити із себе усміх.

— Можна питання?

— Тобі можна будь-які питання. Заслужила.

— А ти став би залицятися до заміжньої чи майже заміжньої жінки?

— Так.

— Скажи, навіщо ти запросив мене в той літак?

Я подивився у вікно та замислився.

— Давно це вже було…

— Давно. Та іноді здається, що лише вчора.

— Наше весілля було найщасливішим днем для нас обох. Ми стали самі по собі. Почали нове життя. Ми були вільні й кохали одне одного. Коли люди кохають одне одного… У них… У їхніх душах десь глибоко народжуються сни — сни, де немає болю, бо там йому нізвідки узятися. І весілля стало днем злиття двох наших душ. Наче дві річки з’єдналися в одну. У нас так було. А коли я побачив тебе, я побачив у тобі надію на те саме. Мабуть, ти нагадала мені, що я колись мав чудове кохання. І… якщо чесно, я просто хотів відчувати це поряд. Побачити це ще раз. Напевно, так я думав, що зможу запам’ятати… Бо я не хочу цього забути.

Ешлі простягла руку та змахнула сльозу в мене з обличчя.

— Мабуть, ось чому я запросив тебе в літак. І я… мені дуже соромно через той егоїстичний вчинок, але водночас я дуже вдячний за це. Ті двадцять вісім днів нагадали мені, що кохання варте геть усього. І не важить, наскільки може бути боляче.

Я підвівся, поцілував її в губи та вийшов.

Після другої години дня мій літак сів у Джексонвіллі. Журналісти вже чекали на мене. Звідкись вони викопали мою фотографію та деякі подробиці нашої історії. Мене врятувало тільки те, що на їхній світлині я був на тринадцять кілограмів товщий.

Багажу я не мав, так що вислизнув з аеропорту та пішов до своєї машини, яку лишив на парковці місяць тому. Її замело щільним шаром пороху. Жінка в касі парковки без жодної емоції на обличчі повідомила мені:

— З вас триста вісімдесят сім доларів.

Інтуїція підказала мені, що будь-які суперечки будуть марні, тому я простяг їй свою кредитку, заплатив та радо поїхав додому.

Я і досі почувався дивно після такої зміни обставин. Ніяк не міг звикнути, що мені більше не треба тягти сани. Не треба роздивлятися засніжений пейзаж, розпалювати вогонь тертям, вистежувати зайців та лосів, розминати задубілі пальці… Що моя вечеря більше не залежить від того, чи вдало я полював. І що я більше не чую голосу Ешлі.

Я їхав по шосе I-95 на південь. Їхав я аж так повільно, що мене не обганяв тільки лінивий. Проїхав по мосту Фуллер-Ворен і повз лікарню, де провів вагомішу частину свого життя. Усі мої колеги вже давно потелефонували мені — щасливі були знову чути мій голос. Я попередив, що вийду на роботу за кілька днів і вже тоді розповім усі подробиці.

Я повернув на вулицю Гендрікса, потім на бульвар Сан-Хосе та спинився коло магазину квітів. Тут у теплиці мене зустрів запах добрив і Тетяна — вродлива росіянка років п’ятдесяти з красивими зморшками коло очей та завжди брудними від роботи руками. Вона радісно гукнула до мене — я ледь не оглух.