Чарльз Мартин - Гора між нами

Я лишив диктофон — просто поклав його в коробочку, зав’язав стрічкою та як є, без картки, запхав у купу інших подарунків. За тридцять шість годин молоде подружжя буде вже в літаку до Італії, де вони протягом двох тижнів відпочиватимуть. А коли повернуться, вона знайде мій подарунок.

Я вийшов крізь уже темний сад, сів у машину та рушив на південь по I-75. Ніч була тепла, і я опустив скло, та чолом усе одно стікав піт. Але то байдуже.

Удома я перевдягнувся, узяв другий диктофон і влаштувався на пляжі коло лінії прибою. Ну просто втілення всесвітньої туги, та й квит. Хвилі підповзли ближче до моїх ніг та вже заливали кросівки, а я крутив той диктофон у руках, намагаючись придумати, що ж сказати.

Коли нарешті з-за обрію виповзли перші промені сонця, я натиснув на «запис», а потім щосили жбурнув той диктофон у хвилі. Крутонувшись кілька разів у повітрі, він зник у пінистому гребені.

Розбудили мене коти. Вони повернулись, і їх наче стало ще більше. Мабуть, привели до мене своїх друзів. Новенького красивого чорного кота з білими «шкарпетками» я так і назвав — Шкарпетка. А другий новенький котик мав довгий хвіст, гарненькі вуса й невгамовні вуха. Він постійно об мене терся, муркотів і полюбляв стрибати мені на руки. Ще прийшла біла кішечка, і я назвав її Ешлі.

Мені схотілось узяти вихідний, так що я вирішив лишитися вдома. Зварив собі велике горнятко кави та влаштувався на ґанку — роздивлятися хвилі й розмовляти з котами. А ще слухати сміх. Ешлі завжди була десь поруч — і кішка, і спогади. Увечері перед сном я почав згадувати наші пригоди в горах та непомітно задрімав. Мені наснилася вона — вони разом з Вінсом десь у Венеції каталися на гондолі. Він обіймав її, обоє вони були щасливі й засмаглі.

До чого ж огидне видовище.

Ще вдосвіта я вискочив з ліжка. Низько над небокраєм висіла повня — її сяйво підсвічувало гребені хвиль і кидало від мене довгу тінь на пляж. Я зав’язав шнурки на кросівках. Подув теплий бриз, і над головою тихо пролетіла зграя пеліканів. Їхні довгі тіні на мить закрили мою.

Я побіг на південь, проти вітру. Приплив іще був далеко, і я біг широкою смужкою пляжу. Біг годину, потім дві, оминаючи лінію хвиль. Мій шлях перетнув одинокий слід черепахи — вона прийшла відкладати яйця в дюнах.

Повернув назад я, лише коли на овиді вже з’явилося містечко Сент-Оґастін [50] Містечко, розташоване близько 50 кілометрів від Джексонвілля. . Сонце зійшло високо, тому я надів окуляри й побіг назад — тепер вітер допомагав мені. Більше не треба було мерзнути в снігу, намагаючись розібрати свій шлях у білому світі. Не треба терпіти голод та тягти важкі сани. І більше не було голосу Ешлі.

На півдорозі додому я поглянув, як там справи в черепахи. Вочевидь, минула ніч чимало її втомила. Черепаха була стара та просто величезна. Вона вже прямувала до моря, залишаючи на піску дві глибокі канавки. Перша ж велика хвиля забрала її, і панцир ще кілька хвилин виблискував на поверхні води. Такі черепахи можуть жити близько двохсот років — мабуть, цій було не менше. Я дивився, як вона зникає у хвилях, та бачив одночасно схід і захід сонця. Дивно. Не чекав цього.

Я проминув вхід у парк Гуана-Рівер, побачив свій будинок та сповільнив біг, а потім і зовсім перейшов на ходу. Ребра вже загоїлися, тож я міг дихати глибше. Липневе сонце добряче припікало, виблискуючи на блакитному плесі. Неподалік берега пірнали дельфіни. Великої черепахи вже й видно не було, але незабаром увесь пляж заюрмиться маленькими черепашками.

Я не чув кроків та озирнувся лише тоді, коли мені на плече лягла рука. Я впізнав знайомі венки й ластовиння на зап’ястку.

За моєю спиною стояла Ешлі в шортах і вітрозахисній куртці. Очі в неї були вологі та червоні. Схоже, вона цілу ніч не спала. Вона похитала головою й показала рукою кудись у бік Атланти.

— Я сподівалася, ти прийдеш. Але так і не побачила тебе. Не змогла заснути та почала розпаковувати подарунки. Щоб якось… відволіктися. — Вона взяла мою долоню, а потім легенько штовхнула кулаком у груди. На пальці не було обручки. — Мій лікар казав, що мені треба почати бігати.

— Підтримую. Слушна думка.

— Не люблю бігати сама.

— Я теж.

Ешлі жбурнула купку піску носком кросівки, згорнула руки на грудях та примружила очі від сонця.

— Хочу познайомитися з Рейчел.

Я кивнув.

— Тоді ходімо?

Ми пройшли три кілометри пляжем до того будинку, що я побудував за дюнами серед дубків. Після свого повернення я вже встиг позначити рожевими стрічками десять кладок.