Чарльз Мартин - Гора між нами

Стало холодніше. Рукам у вовняних обмотках було краще, ніж у джинсових, але від холоду ганчірки не надто добре захищали. Треба повертатись у будинок.

Ешлі проспала майже весь день. Я й далі холодив їй ногу, і вона іноді прокидалась. Узагалі за нашої ситуації сон був для неї найкращими ліками. Кожна хвилина спокійного сну — це як депозит, яким можна буде скористатися потім, коли знадобиться. А знадобитися може вже скоро.

Під вечір, коли надворі почало сутеніти, я взяв лук та знов піднявся на кряж, де бачив сліди. Знайшовши зручний осокір, я вмостився на його гілці. Через холод важко було сидіти нерухомо, але я терпів. Десь під захід сонця я побачив якийсь рух та почав уважно роздивлятися сніг. Тваринка поворухнулася знов, і я нарешті розгледів: метрів за п’ятнадцять від мене сиділо шість кролів. Я напнув тятиву, наполовину видихнув, уважно прицілився та випустив стрілу. Вона ввійшла чітко між лопатками кроля — і він задріботів лапами. Інші сиділи нерухомо. Я знов заклав стрілу, націлився й випустив.

Додому я повернувся з двома кролячими тушками на осокоровій паличці і примостив їх над вогнем. Ешлі складала пазл.

— А чого тільки два?

— Я стріляв тричі.

— І в чому справа?

— Один поворухнувся.

— І?

— Слухай, із таким відсотком влучень людей беруть до вищої ліги та вішають їхні портрети у Залі слави.

— Цього разу я закрию на це очі.

Кролик повільно підсмажився, і я навіть відшукав трохи солі в шухлядах. Ешлі з усмішкою від вуха до вуха поїдала м’ясо, запиваючи його супом.

— А ти нічогенько кроля готуєш!

— Дякую. Справді непогано — мені й самому подобається.

— Слухай, а зовсім не схоже на курку, — зауважила вона, повільно пережовуючи шматочки.

— А чому має бути схожим на курку?

— Мені здавалось, усе м’ясо на смак схоже на курятину. — Ешлі витягла з рота якусь маленьку кісточку. — Але це неправда. Узагалі відтоді, як я тут з тобою, нічого за смаком не нагадує курку.

— Ну, дякую.

За тридцять хвилин між нами лишилася тільки тарілка з кісточками та дві порожні миски. Ми вляглися коло вогню. Приємно було відчувати повний шлунок. Та особливо я сумував за сіллю. Зважаючи на те, скільки мені довелося пітніти, електролітів в організмі точно зосталося мало, і сіль не завадить.

Ешлі кивнула в бік коробки з «Монополією».

— Ти граєш у таке?

— Давно вже не доводилося.

— Мені також.

Три години потому вона мала три чверті поля, збудувала готелі чи не в кожній клітинці, а я впевнено наближався до банкрутства і платив шалені гроші майже щоразу, як кидав кості.

— Із тобою непросто! — зітхнув я.

— Ми трохи грали в це, коли я була мала.

— Трохи?

— Ну, може, трохи частіше, ніж трохи… То що, який у тебе план?

— Я збирався дочекатися, поки вщухне сніг, і подивитися, чи не зможемо ми… — Я спостерігав, як вона рахує клітинки, пересуваючи свою фішку.

— Я не про план забратися звідси. Я про план щодо твоєї дружини. Як ти збираєшся залагодити цю ситуацію?

Я стенув плечима.

— Розповідай-но.

— Я…

— Якщо ти плануєш хіба що заїкатися, то я не надто розраховувала б на успіх.

— Ти ж не даєш мені й слова сказати!

— Даю. Кажи. Що ти збираєшся робити? Ти ж гарний хлопець, ти маєш це виправити.

— Усе не так просто.

— Вітаю в реальному світі. Тут загалом немає нічого простого. Що ти їй наговорив?

— Я сказав… деякі слова…

— Як і всі ми. Які саме слова?

— Такі, що не можу їх узяти назад.

— Чому?

— Бо вони… вона… — Я заплющив очі, глибоко вдихаючи.

— А ті слова були правдою?

— Так. Але це не означає, що я мав рацію.

Ешлі кивнула.

— Колись тобі доведеться навчитися бути відвертішим. І я тобі в цьому допоможу. Зі своїм диктофоном тобі говорити набагато легше, ніж зі мною.

— А я тобі відразу це казав.

— Останнім часом ти менше записуєш. Чому?

— Може, нічого казати.

— Слухай, хоч що ти сказав — завжди можна узяти свої слова назад. Це ж просто слова. Що взагалі такого жахливого можна сказати?

Я поворушив дрова в каміні та пробурмотів:

— Каміння й палиці можуть зламати кістки… але якщо хочеш ударити когось глибоко — бий словами.

Ешлі спала уривками. Десь після півночі я прокинувся та підкинув оцупків у вогонь. Потім підійшов до неї, відсунув спальник та перевірив ногу. Набряк трохи зменшився, і шкіра вже не охоплювала м’язи так туго. Це добре. Поруч із нею лежала дошка з пазлом — там вже можна було розібрати якийсь малюнок. Скидається на засніжені гори.