Чарльз Мартин - Гора між нами

Ти лягла на ліжко, а я вилив тобі на живіт усю пляшечку.

— Ой, яка мерзота! — заволала ти.

— Ну, мені ж треба намастити кожен сантиметр …

— Бене Пейн!

Я намастив тобі живіт, спину, ноги та взагалі усюди, де була шкіра.

— Господи, я наче порося, яке збираються запікати, — оглянула ти себе.

— І пахнеш теж дивно.

Ми сміялися. А потім сміялися з того, як мої руки ковзають по твоєму тілу. Було весело, еге ж?

А потім, за кілька годин, ти лежала та роздивлялася стелю, гойдаючи однією ногою.

— А ти вже думав про імена? — спитала ти.

— Ще ні. Я ледь почав оговтуватись, якщо чесно.

Ти поклала руки на живіт, підняла у повітря іншу ногу й оголосила:

— Майкл і Ханна.

Раптом у моїй голові щось стало на своє місце. Наче пазл зійшовся докупи. Я перекотився, притис губи до твого кругленького живота й прошепотів:

— Майкл і Ханна.

Аж тут ізсередини хтось дав мені копняка. Нас стало четверо.

Може, оце той самий момент. Може, аби я міг, я повернувся б у той момент і почав усе спочатку. Купався б у твоєму сміхові та тій олії … Шаленів би від думки про дві порції всього … Я ніколи не зміг би стати щасливішим.

Наполеона довгенько не було, і я почав хвилюватися. Одяг мій вже висох, так що я зібрався, узяв лук, застебнув куртку та рушив надвір. Вітер дув мені у спину, у бік озера. Я посвистів, але пес не відгукнувся. Сліди вели на пагорб, а потім уздовж хребта над озером. Судячи з того, що біг собака зиґзаґом, він за кимось гнався. Сніг швидко засипав відбитки крихітних лап, і йти по них було нелегко. Зійшовши на наступний пагорб, я побачив його коло озера. Сніг навколо собаки мав червоний колір. Я підійшов ближче. Виявляється, не тільки сніг був червоним. Про всяк випадок я заклав стрілу в лук та повільно почав підходити ззаду. Пес загарчав, але не обернувся. Я обійшов його широким колом, щоб він міг мене побачити.

— Гей, друже, це я, не бійся. Ти в нормі? — заговорив я тихо.

Гарчання стихло, і я побачив перед ним криваво-білу грудку шерсті. Я присів коло собаки.

Наполеон був у повному порядку. І навіть більше — ніхто на нього не нападав, бо він сам полював. Той шматок шерсті колись був кроликом, а тепер від нього зосталися лише лапи.

— Молодець, хлопчику, молодець. Слухай, якщо ще кілька вполюєш, поділися з нами теж, добре?

Він поглянув на мене, погриз кролячу лапу, хрюкнув та облизався.

— Ні-ні, я тебе не звинувачую. Я теж зголоднів, друже. Ти сам дійдеш додому?

Йому, вочевидь, здалося, що я надто близько підійшов, тому пес схопив свою здобич та відтяг подалі від мене.

— Ти їж, не бійся.

Дорогою назад я почав міркувати. Так, тут ми в теплі й маємо дах над головою, але нам потрібна їжа та спосіб звідси вшитися. І терміново. Якщо розтягти, то супу нам вистачить іще на день. Якщо їжі більше не буде, то ми просто помремо в теплому приємному місці.

Повертався я інакшим шляхом, подалі від озера. Кілька разів бачив сліди лося — і не одного. Наче двоє: один великий і один менший. Численні заячі сліди — їх легко розгледіти, бо зайці стрибають, залишаючи особливу доріжку. Ну, а сліди лося важко не помітити, бо він важкий та глибоко проминає сніг.

Треба постріляти з лука, бо в такому глибокому снігу, якщо я не влучу, то стрілу вже ніколи не знайду, а їх украй мало. Я повернувся до нашої оселі, підкинув дров у вогонь, спитав, як справи у Ешлі (вона хлюпалася в раковині, наче дельфін, та сказала, щоб я забирався геть) і пішов шукати собі мішень. У одному з будиночків я знайшов шматок килима та склав його кілька разів. Потім прилаштував його на лавку, а до нього притулив паперову тарілку. У центрі тарілки я зробив дірку завбільшки з монетку.

Довжина кімнати в нашій будівлі перевищувала тридцять п’ять метрів, а мені вистачило б і п’ятнадцяти. Я відійшов від мішені, рахуючи кроки, та провів у поросі на підлозі лінію. Відтак заклав стрілу, прицілився та пошепки нагадав собі:

— Дивись на мушку, дивись на мушку… Давай, — і обережно спустив гачок.

Стріла увійшла в тарілку приблизно на сім сантиметрів над діркою. Я узяв наступну стрілу та знову повільно прицілився. Друга стріла увійшла в тарілку праворуч від першої. Третій раз — той самий результат.

Значить, слід трохи опустити мушку. Оскільки я намагався стріляти щоразу однаково з того самого місця, то це мало допомогти.