Чарльз Мартин - Гора між нами

Ранок видався морозяним, і де-не-де сніг узявся кіркою, але я майже на кожному кроці провалювався по коліно. Знову треба зробити снігоступи.

Усього тут було сім споруд. Одна — душ нарізно для чоловіків і жінок. Тут я знайшов лише кілька брусків мила та паперові рушники. Водогін не працював, і крану для нього я не знайшов. Інші п’ять були житловими будинками такої самої конструкції: рама у формі літери А, одна кімната внизу та друга нагорі. У кожній будівлі була окрема дров’яна піч, килим на підлозі та горище. В одному будинку я навіть знайшов крісло. Замків на дверях ніде не було.

Сьома будівля мала дві кімнати — мабуть, вони призначалися для інструктора чи хто був за головного. У спальні тут стояли три двоповерхові ліжка з матрацами й товстими зеленими ковдрами з вовни. На одному була навіть подушка. У шафі я знайшов три білі рушники та пазл на тисячу шматочків. Обкладинки вже давно не було, але коробочка здавалася важкенькою. Коло шафи стояв металевий сейф на двох замках — прикручений до підлоги. Двома ударами сокири я зламав замки та підняв віко. Сейф був порожній.

У кімнаті, що правила за вітальню, були два дерев’яні крісла, грубка та стіл з рипучим стільцем. У верхньому ящику столу лежала потерта «Монополія». За три рази я приніс усе це до головної будівлі — навіть крісло. А коли виносив його, помітив іще одну вкрай важливу річ: на стіні висіла мапа-барельєф. Звісно, за такими мапами ніхто не орієнтується на місцевості — за нею годі визначити точні відстані. Їх роблять лише як рекламні постери чи для того, щоб приблизно показати розташування найближчих міст. Між пластиковими засніженими піками вгорі я прочитав: «Гори Юїнта». Збоку йшов напис «Національний парк Восатч», а у кутку праворуч — «Національний парк Ешлі».

Як доречно.

Невеличка цятка зі стрілкою стояла десь посередині парку Ешлі. Поруч із нею маленькими літерами було зазначено: пересування лише пішки та верхи, рух на моторних транспортних засобах заборонено.

Унизу під мапою повідомлялося: 1,3 мільйона акрів дикої природи для найкращого родинного відпочинку. У лівому верхньому кутку була цятка з позначкою «Еванстон, Вайомінг», від якої на південь вело шосе 150. Дрібними літерами на шосе було написано «Закрито взимку».

Усюди по краях мапи були намальовані веселі люди на сноубордах, лижах, конях, з рушницями чи великими рюкзаками. Чудова реклама різноманітного відпочинку на природі. Угорі вздовж краю мапи пролягло федеральне шосе 80 — від Еванстона до Рок-Спрінґс. Із Рок-Спрінґс на південь у містечко Вернал ішло шосе 191, а звідти вздовж нижнього кордону мапи на захід — шосе 40, що з’єднувало кілька невеличких містечок, відтак повертало на північний захід та перетинало шосе 150.

Я придивився ближче до парку Ешлі й серед засніжених вершин відшукав невеличкий хрестик із кнопкою, що стирчала з його середини. Поряд з ним чорнилом було написано: «Ми тут». Я зняв мапу зі стіни та разом з Наполеоном рушив до нашого каміна. Коло дверей Наполеон, раптом щось спостерігши, чкурнув кудись у кущі. Я навіть не встиг помітити, що ж там було, як вони обоє вже зникли — чулося лише віддалене гарчання малого.

Ешлі спала. Я прилаштував крісло коло каміна та ще раз визирнув за двері — як там Наполеон. І досі чути гарчання. Мабуть, не варто за нього переживати. Узагалі з-поміж нас трьох він краще за всіх може сам про себе подбати. Ми лише заважаємо йому.

На кухні я розпалив вогонь в одній із печей та оглянув раковину. Вона тут була чи то зі сталі, чи то з цинку та стояла на підпорках з мою руку завтовшки. Розміри її вражали — гадаю, тут вільно могли б сісти двоє людей. Конструкція здавалася вкрай надійною — така і цілий будинок витримає. Я вимив її та наповнив гарячущою водою. Пара здіймалась аж до стелі. Я роздягнувся й з насолодою заліз до неї. Не пам’ятаю нічого приємнішого за останні два тижні.

Мився я довгенько — мабуть, двічі обскріб кожен міліметр шкіри. Коли я виліз із води, відмінність між запахом чистого та брудного тіла важко було не відчути. Я докинув у камін дрова, а сам заходився прати одяг і розвішувати його коло вогню. Завершивши з усім цим, я зробив дві чашки чаю та сів поруч із Ешлі, яка вже почала прокидатись. Я допоміг їй підвестись, і вона вдячно встромила носа в гарячу чашку.

— Ти наче став приємніше пахнути, — зауважила вона, підвівши обличчя від чашки.

— Знайшов тут трохи мила.

— Ти що, мився?

— Двічі.

Вона поставила чашку долу та наполегливо мовила: