Чарльз Мартин - Гора між нами

— Ну ж бо, підійди.

— Чого тобі?

— Хочу сказати, що в житті не бачила нічого сексуальнішого.

— Ти що, про мене?

Вона всміхнулася й тицьнула в бік кухні:

— Та ні, дурнику! Я про оте!

— А що там? — не второпав я.

— Казанок з отим пахучим супом!

— Слухай, та тобі б до лікаря…

— А я тобі вже днів із шістнадцять про це кажу.

За годину ми вже насолоджувалися шматочками картоплі та м’яса. В Ешлі з підборіддя капали масні краплі бульйону.

— А що це за місце? — спитала вона.

Я налив Наполеонові миску супу — не встиг і помітити, де він дівся, — тож тепер пес із вдоволеним виразом на морді скрутився біля моїх ніг.

— Думаю, якийсь табір альпіністів. Може, бойскаутів.

— Нащо комусь загалом потрібен чай без кофеїну? — Ешлі сьорбнула чаю та скривилася. — А як, гадаєш, вони сюди потрапляли, ті скаути?

— Не знаю. Звісно, усе це треба якось сюди притягти, і навряд чи хтось пер оті залізні плити на собі. Коли мій одяг просохне, я піду перевірю інші будівлі. Може, щось знайду.

— Добре було б знайти ще їжі.

Ми з нею влупили по дві миски супу й розляглися перед каміном. Нарешті я не був голодний — яке чудове відчуття.

— За що питимемо? — підняв я чашку чаю.

— За тебе, — Ешлі підняла свою.

Вона й досі була дуже слабка, а тепер ще й надто сита, щоб навіть звестися на лікті. Звичайно, вечеря — це добре, але щоб вона бодай трохи оговталася, знадобиться ще кілька так само ситих днів. Я дивився у вікно. Надворі падав густий сніг — майже нічого не було видно. Зрештою я допив чай, згорнув свою куртку замість подушки та поклав поряд з Ешлі.

— Бене! — вона схопила мене за руку.

— Що?

— А може, потанцюємо?

— Жінко, якщо я зараз хоч трохи поворухнуся, мене знудить. Просто на тебе.

— Та нехай, — розсміялась Ешлі.

Я узяв її під руки та обережно підняв. Вона охопила мене за пояс і поклала голову на груди.

— Голова йде обертом.

Я обережно почав опускати її назад, але вона піднесла праву руку та мовила:

— Ну лиш один танок, будь ласка.

Я схуд настільки, що труси ледь трималися в мене на стегнах. Серфери полюбляють убиратися в такі шорти, що висять десь на кісточках. На Ешлі була футболка, яку вже немає сенсу прати — тільки спалити. Трусики на ній теж висіли, бо сідниці майже повністю зникли. Я узяв її за руку, і ми нерухомо стояли. Вона спиралась на мене головою.

— Та ти просто скелет, — захихотіла вона.

Я кивнув і повільно обійшов коло неї, тримаючи її за руку. Мої ребра при світлі вогню легко було перерахувати, навіть не торкаючись. Її ліва нога сильно набрякла — була, мабуть, удвічі більша за праву.

Ешлі заплющила очі та неквапно похитувалася. Стояти рівно, либонь, їй було важко. Ступивши трохи ближче, я охопив її за талію, а вона мене — за шию. Тут я почув, що Ешлі мугикає якусь незнайому мелодію. Поводилася вона наче п’яна.

— Слухай, — прошепотів я їй на вухо, — я більше не хочу чути отих нісенітниць, щоб я тебе покинув. Згода?

Вона перестала хитатися та притисла вухо до моїх грудей, а долоню поклала поруч. Кілька хвилин вона не відповідала, а потім тихенько мовила:

— Згода.

Маківка її голови торкалася мого підборіддя. Я занурився носом у її волосся та глибоко вдихнув.

— До речі, — Ешлі підвела на мене очі, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя, — а в що це ти одягнений?

Ті спортивні труси, що їх подарувала Рейчел, були неоново-зеленого кольору. Взагалі-то вони мали б сидіти як бріфи чи велосипедні шорти, але зараз через втрату ваги теліпалися, наче сімейники.

— Я завжди насміхаюся… чи насміхався з білизни, яку носила Рейчел. Мені завжди кортіло бачити на ній щось із «Вікторіяз Сікрет», щось вишукане. А їй подобалася функціональна білизна, спортивна. Ніякої краси. Якось я подарував їй трусики в «бабусиному» стилі — на кілька розмірів більше, ще й затуляють майже весь живіт. А вона справді їх одягла. А потім ще й подарувала мені оце.

— А куди тут вставляють батарейки? — гигикнула Ешлі.

Добре нарешті разом сміятися.

— Вона ще й листівку до них приклала. Адресувала Кермітові [43] Жабеня Керміт — одна з ляльок Маппет-шоу, найвідоміша. Навіть брала участь у багатьох американських ток-шоу як окремий персонаж. .

— Навряд чи Керміт став би в таке вбиратися.

— Ну а я ось іноді вдягаю.

— Чому?

— Щоб нагадати собі дещо.

— Що саме?

— Я інколи починаю ставитися до життя надто серйозно, і мені не завадить трохи посміятися.

— Я теж, мабуть, носила б такі, — кивнула вона. — А тобі ще не завадила б футболка з написом «Скажи креку ні».