Чарльз Мартин - Гора між нами

А ти була нібито десь не тут. Перекинула палітру, витягла інший зразок:

— Хоча можна й отакий обрати.

— Тобі що, дійсно він подобається більше, ніж оці шпалери по 67 доларів за квадрат? Ми ж лише минулого року їх обрали.

Ти взяла з мого столу якийсь каталог і розкрила на закладинці.

— А ще мені подобається ось це дерево. Дивися, воно підходить чоловікові, але не надто темне. У такому оточенні можна розвиватися .

Я оглянув свій кабінет. У мене тут стояли меблі на шість тисяч доларів — сучасні, модні, придбані майже тоді саме, коли ми обрали ті шпалери. Я вже почав думати, за скільки ті меблі можна продати в Інтернеті.

А ти знову щось витягла — цього разу велику теку. У таких дизайнери носять свої малюнки. Відкрила її в мене на столі та показала кілька знімків з галереї мистецтв.

— Ось, — тицьнула ти в один, — це мені подобається. Асоціюється з Норманом Роквеллом [40] Американський ілюстратор. Його творчість критикували за сентиментальність, солодкавість і малореалістичність через підтягування персонажів до якогось ідеалу. . А ось це — з Фордом Райлі [41] Американський сценарист та режисер, аутист. . — Ти похитала головою. — Знаю, вони всі такі різні, але … але мені подобаються. Та чи вистачить нам на стінах місця, щоб усі повісити?

— Серденько?

Ти підвела на мене погляд. Вочевидь, для тебе це все щось означало.

Я тоді страшенно втомився — не спав упродовж двадцяти годин і провів чотири операції. Одна ледь не закінчилася погано.

— Ти це про що зараз?

— Про дитячу, — просто сказала ти.

Слова лунали та відбивалися від стін кабінету. Дииии-тяаааа-чуууууууу. Це як кімната Пітера Пена, чи що?

— Бене! — Ти поплескала мене по плечу. — Ти взагалі мене слухав?

На моєму обличчі був, мабуть, страшенно дурний вираз, адже ти, сковзнувши рукою мені під сорочку, притисла долоню до живота.

— Про дитячу.

Якщо тієї ночі, під час шторму, ти розігнала хвилі, підняла мене з води і сповнила легені повітрям, то тоді в моєму кабінеті, коли під твоєю долонею у мене в животі зашурхотіли метелики, ти позбавила мене здатності дихати.

Ми не стали ризикувати зайвий раз і вирішили обійти озеро. Я був переконаний, що воно не більш як метр у глибину, але оскільки перевірити це неможливо, то краще триматися берега. Берег був досить рівний, і йти було легко. Так легко, як не було ще ніколи в цих горах. Здавалося, що мене от-от зупинять за перевищення швидкості. Прошкувати до іншого берега ми мали десь півтора кілометра і подолали їх трохи більше ніж за півгодини. Тут берег брав злегка вгору, і я потяг Ешлі крізь невеличкі дерева, що росли вздовж берега. Ми знову спинилися, щоби ще раз роздивитися.

Попереду метрів на дванадцять угору височіла конструкція у формі літери А. Передній фасад будівлі був повністю скляний. На даху бракувало кількох черепичок, але загалом будинок був у чудовому стані. Сам фасад, пофарбований у жовте, дивився на озеро. Оскільки вітер тут дув зазвичай ззаду, то фасад був засипаний снігом лише до середини. За кілька хвилин я відкопав вхідні двері та зробив щось на кшталт рампи для саней. На масивних дверях висів молоток, і я вже хотів постукати, коли Ешлі запропонувала:

— Ти спершу штовхни — може, відчинено?

Двері легко піддалися під моєю рукою.

Уся трикутна конструкція зі скрученої сосни утворювала одну величезну кімнату. Тут, мабуть, і баскетбольний майданчик помістився б. Підлогу зроблено з бетону. Дах по боках спускався аж до землі, тому вікна були лише спереду й позаду. Праворуч був камін, у якому вільно могли б спати двоє людей. Перед ним стояла масивна чавунна решітка. У кутку лежали дрова — купа заввишки метри три. Ми двоє могли б усю зиму ними топити. На мій погляд, їх було шість або сім вантажівок, не менше.

Посеред кімнати хтось звалив на купу два десятки подертих лавок та кілька сріблястих каное, які, либонь, чекали тут на весну. Ліворуч розміщувалася кухонна зона, а в дальньому кінці були сходи, що зникали десь нагорі. Я піднявся. На другому поверсі місця було приблизно вдвічі менше. Поверх розташовувався здебільшого над каміном. Дерев’яна підлога трималася тут на величезних тросах, прикріплених до сволоків даху. Вочевидь, це була спальня, бо я нарахував п’ятдесят-шістдесят двоповерхових ліжок, помережених візерунками та малюнками, а також повідомленнями про те, хто кого любить. Посеред кімнати насмітила білка — покинула залишки шишки. Ще хтось погриз шматок пінопласту й теж не прибрав за собою. На підвіконні утворився цілий цвинтар мух, бджіл та інших комах. Електрики тут не було, як не було й вимикачів на стінах. І геть усе вкривав грубезний шар пилу.