Чарльз Мартин - Гора між нами

Наполеон вискочив зі спальника Ешлі й утяв чотири кола по кімнаті, супроводжуючи свій рух дзявкотом. Потім повернувся до мене та залив слиною усю мою ногу.

Я затягнув сани в кімнату, а потім поближче до каміна, де заходився розпалювати вогонь. Шукаючи щось маленьке, що можна б використати для цього, я знайшов коробку з-під осмолу [42] Просмолена деревина хвойних порід. та розсміявся. Розклавши невеличкий вігвам — маленькі тріски внизу разом зі шматками картону зі старої коробки, більші нагорі, — я витяг свій лук та почав крутити.

— Гм… Бене! — почувся голос Ешлі.

— Що там таке? — Якраз з’явився перший дим, і я не хотів відволікатися.

— Ось що! — вона тицьнула пальцем у поличку над каміном, де стояла пляшка рідини для розпалу. Майже повна. А поруч із нею — коробка сірників. Я швидко облив рідиною свій вігвам, чиркнув сірником і кинув його на змоклий папір.

Коли я почав працювати в лікарні та отримувати зарплатню лікаря, я чомусь став більше часу проводити у дýші. Навіть голитися почав у душі. Звісно, це вже розкіш, але мені страшенно подобається дихати гарячою парою, стояти під струменями гарячої води — загалом розслаблятися. Власне, саме так я і почувався, дивлячись на велике тріскуче вогнище.

Я вщент промок. Кожен клаптик мого одягу був мокрий та холодний. Руки в мене потріскалися, бо ті джинсові обмотки вже давно нікуди не годились. Я сів до вогню, простяг руки та почав розмотувати ганчірки. Ешлі мовчала, і я теж. Звільнивши руки, я зняв мокру куртку і светр, сів поруч із Ешлі та міцно її обійняв.

Ми зрештою можемо перепочити. Можемо дати одкоша тій безнадії, що висотувала з нас життя.

Тільки-но будівля прогрілася, я знов пішов нагору та оглянув ліжка. Усі були порожні, крім одного. На ньому лежав подвійний поролоновий матрац, який хтось трохи погриз із країв. Я збив з нього пилюку — курява знялась у повітря густою хмарою, — та потяг униз, де розклав перед каміном. Наполеон миттю застрибнув на нього якомога ближче до вогню та скрутився калачиком. За кілька хвилин, поки мене не було, тут стало дійсно тепло.

Спочатку я дістав з рюкзака свій спальний мішок та розгорнув його на матраці, а потім обережно допоміг Ешлі перелізти з її спальника в мій. Вона вже зовсім не мала сили. Я підклав їй під голову свій наплічник, зняв з ноги шину та роздягнув. Одежину поклав поруч зі своєю курткою на лаві. Влаштувавши Ешлі, я почав роздягатись і сам. Із сухого у мене лишилися спортивні труси, що їх Рейчел подарувала мені багато років тому. Це був скоріше жарт, аніж справжній подарунок, але виявилося, що вони дуже зручні.

У цьому одязі я й пішов оглядати кухню.

Тут були дві великі дров’яні грубки, з яких виходив великий чорний комин та зникав десь у стіні. Посеред цієї частини приміщення стояли кілька довгих столів для приготування їжі, а коло іншої стіни була величезна раковина з іржевідпорної сталі та великий білий газовий водонагрівач над нею. Узагалі схоже, що тут було все для того, щоб обслуговувати велику кількість людей.

Я покрутив кран, але воду, либонь, перекрили. Під нагрівачем не горів вогник. Я штовхнув бак рукою — повний. Треба розпалити. Відкрутив газовий кран — запахло пропаном, і я чиркнув сірником. Потому я заходився розпалювати піч — відкрив затулу на трубі та наклав побільше дров. Поруч знайшовся великий казанок, у який я напхав снігу.

На дальній лівій стіні були якісь масивні двері на великих завісах та із засувом на замку. Я смикнув на себе — ані руш. Коло каміна я бачив стальну кочергу. Довжиною майже два метри та завтовшки як мій великий палець, вона легко могла замінити ломик. Я встромив її в замок та навалився на інший кінець. Потім ще раз, сильніше. Замок витримав, а от вушко засува — ні. Я відчинив двері та зайшов усередину. Ліворуч паперові серветки, сотні пластикових тарілок, з тисячу пластикових стаканчиків. Праворуч — пачка чаю без кофеїну в пакетиках та велетенська бляшанка консервованого супу. Сім з половиною літрів.

Ось воно.

Я зав’язав на поясі старий фартух — очевидно, ним колись мили піч, — і почав шукати дату виготовлення на бляшанці. Не те що це мало якесь значення, але приємно було побачити, що ще протягом кількох місяців суп був їстівним. Ешлі лежала коло каміна, спираючись на лікоть. Хвилин через тридцять вона клацнула пальцями та помахала мені — мовляв, підійди. Я зробив кілька кроків у її бік та спитав:

— Що таке?

Вона знов помахала. Я підійшов ближче, але її це не влаштувало.