Чарльз Мартин - Гора між нами

Це і справді був сарай. Тут зберігалися старі сідла, трензелі та стремена, рибальські котушки без ліски, різноманітний інструмент, молотки, викрутки та терпуги, іржавий ніж і кілька банок зі старими цвяхами. Було також горно з ковадлом — мабуть, тут коваль міг би підкувати коня. Очевидно, це була майстерня табору. На стіні висіли кілька старих шин — може, від квадроцикла. Якщо сюди й на квадроциклах заїжджали, то, значить, ми десь на самому кордоні парку Ешлі. А отже, шлях зовсім поруч. Ближче, ніж я думав.

Понад усе мені хотілося зрадіти таким новинам та дозволити собі сподіватися на краще. Утім, якщо я зрадію, то Ешлі побачить це на моєму обличчі й теж плекатиме надії. А вони можуть і не справдитися… Марні надії — це ще гірше за брак будь-яких сподівань.

Я далі оглядав сарай. Наявність тут квадроциклів усе одно не пояснює, як усе це тут опинилося. Чим же привозили сюди всі матеріали й речі? Увесь посуд та їжу? Раптом я підвів голову. На кроквах просто у мене над головою висіли шість чи вісім пластикових саней — такі чіпляють до снігоходів, коней та квадроциклів. Вони мали різні розміри. Я витяг ті, що були трохи більш ніж два метри завдовжки та досить широкі, щоб у них можна було покласти людину. Дно саней мало полозки — їх буде легко тягти по снігу. А важили вони кілограмів сім, не більше.

Я боком витяг їх крізь вікно та вже почав вилазити сам, аж раптом побачив їх: на інших санях лежали кілька пар снігоступів. А я ледь не проґавив їх! Моє серцебиття шалено прискорилося. Якщо тут є снігоступи — значить, хтось сюди в них прийшов! А отже, я зможу звідси… Господи! Їх було чотири пари. Звісно, вони не нові й ремінці на них вже задубіли, але рами міцні та майже нічого не важать. Узувши їх, я разом із санями повернувся до нашої будівлі.

— Що там таке? — обернулася до мене Ешлі.

— Твоя карета, принцесо.

— І що, там на іншому боці є і крилатий кінь?

— Ой, як смішно.

Я зняв свою систему пасків із саморобних саней та причепив її до нових. Думаю, за допомогою спальників і вовняних ковдр я зможу влаштувати Ешлі набагато зручніше.

— Далі ти їхатимеш ось у цьому.

— Мені що, доведеться весь час роздивлятися твій зад?

— Принаймні те, що від нього лишилося.

— Правду кажуть: коли ти не перший собака в запрягу, вид завжди той самий.

Добре, що вона знов жартує.

Після обіду ми знов засіли за «Монополію». Точніше, Ешлі й далі висотувала з мене останні грошенята, а я нічого не міг із цим вдіяти.

— Гаплик тобі, злидню! — попередила вона, кидаючи кості. Випало вісім — і вона враз перескочила через усю мою мізерну власність.

— Тобі ніхто не казав, що ти аж занадто азартна?

— Ні, а чого б це? — Ешлі поглянула на мене із щирим тріумфом в очах.

Під вечір мені довелося закласти все, що мав, і лишилося тільки сподіватися, що я встигну ще раз пройти через стартову клітинку та отримати двісті баксів, перш ніж Ешлі — тобто банк — зніме з мене останню сорочку. Сподівання були марні. Мені випало йти на найдорожчу з її ділянок, і вона хвилин із десять реготала, наче гієна.

За годину до заходу сонця я вмостив пазл їй на коліна, взувся та попередив:

— Незабаром повернуся.

У нових снігоступах я пішов на кряж шукати щось їстівне. І досі падав сніг, але вже не дуже густий. Панувала цілковита тиша — така, від якої навіть глохнеш.

Це ж треба, як змінилося моє життя… Немає ні телефонів, ані е-мейлів, ані інтеркому в лікарні, по якому мене кудись викликають. Немає новин, немає радіо. Ніяких звуків, окрім потріскування дров, голосу Ешлі та цокотіння кігтів Наполеона об бетонну підлогу. І один із цих звуків подобався мені дедалі більше…

Я пройшов десь милю — хвилин тридцять за годинником, — та натрапив на рівчак, переритий слідами. Причаївшись під осикою, почав чекати. Чекати довелося недовго: рівчаком промчала лисиця. Однак бігла вона так швидко, що я не встиг і тятиву напнути. Згодом з’явилася лань, але враз відчула мій запах і втекла зі швидкістю світла. Тут я збагнув, що влаштувався невдало — вітер дув з-за спини і виказував мене. Ну або, може, від мене так пахло милом, що усі обходили мене за милю. Полювати легко тільки в кіно… Оскільки вже було майже темно, змінювати своє розташування пізно, тому я вирішив посидіти ще хвилин п’ять, перш ніж піти додому. Раптом у рівчак скочив кролик. За кілька стрибків він був уже на іншому боці. Ось він спинився, відчувши у повітрі мій запах, але я вже випустив стрілу. Я влучив — пощастило. Кролику — не дуже.