Чарльз Мартин - Гора між нами

Зблиски полум’я кидали на Ешлі дивні тіні. Ось її довгі ноги, одна вище від другої. Розслаблені м’язи. Видно колючі волосинки на ногах — зайве нагадування про те, як давно ми тут. Голова схилилася набік, і комірець футболки трохи з’їхав на плече. Трусики давно вже не охоплювали стегна — стали завеликі.

Я торкнувся її скроні й відсунув пасмо волосся. Потім провів рукою по шиї та нижче — по руці. Торкнувся кінчиків її пальців — і по її шкірі побігли мурашки.

— Ешлі!..

Вона не поворухнулася. Мій шепіт потопав у шумі вогню.

— Я…

Вона повернула голову й глибоко вдихнула, а згодом повільно видихнула. Під повіками бігали зіниці. Я ніяк не наважувався сказати правду.

За тиждень ми знову поїхали до лікаря. По дорозі від машини до кабінету тебе нудило в кожен смітник. Настрій я мав паскудний, а ти ще й примовляла:

— Це ти зі мною таке зробив, бачиш?

І сперечатися тут було зась.

Виношуючи двійню, треба частіше їздити на ультразвукове діагностування. Нам робили тривимірне, бо твій лікар хотів переконатися, що все йде як слід. Беручи до уваги моє становище в лікарні, вони якомога краще дбали про тебе, бо по суті піклувались і про мене теж.

Нас укотре викликали на прийом. Знов отой слиз на живіт. Цього разу ми слухали серцебиття двох сердечок. Усе наче було в нормі.

Так же?

Чи ні?

Технік, що робила діагностування, раптом спинилася, потім провела по животу приладом ще раз і мовила:

— Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.

За півтори хвилини кабінет вже міряв кроками твій лікар Стів, намагаючись приховати своє хвилювання. Він знову і знову роздивлявся зображення на екрані, потім кивав та плескав тебе по нозі.

— Шейлі треба ще дещо оглянути. А потім, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет.

— Стів, я ж бачу. Кажи, що таке?

Він не хотів відповідати — мені це зовсім не подобалося.

— Швидше за все, нічого страшного. Нехай Шейла усе перевірить, добре?

Я сам казав би так само, якби не міг дібрати слів, щоб повідомити лихі новини. Запала тиша, у якій гучно калатали два потужні сердечка. Охопивши руками живіт, ти поглянула на мене:

— Бене, що він каже?

Я труснув головою та вийшов за Стівом у коридор.

— Слухай, дочекаймося тестів. Треба переконатися. Приходьте до мене в кабінет, як закінчите тут.

Мені вже й не треба було нічого казати — я все зрозумів.

Ми зайшли до Стіва та сіли на стільці. На нього боляче було дивитися. Він встав, походив, узяв інший стілець і сів коло нас.

— Рейчел … Бене … — Стів не знав, на кого краще дивитися. На чолі виступили краплини поту. — У вас … часткове відшарування.

— Що це означає? — Ти поглянула на мене.

Лікар говорив до мене:

— Це означає, що плацента частково відірвалася від стінки матки.

— І? — Ти закинула ногу на ногу.

— І це … Мені доводилося бачити й більші розриви, але у вас теж чималенький.

— І що ж ви скажете?

— Постільний режим. Повний.

— Цього я й боялася. — Ти схрестила руки на грудях.

— Тут потрібен час. Якщо процес вповільниться чи зовсім зупиниться, усе буде гаразд. Немає причин для паніки.

Ми поїхали додому. Ти поклала руку мені на плече.

— Лікарю, скажи мені, що все це значить насправді?

— Це означає те, що тобі треба захопитися вишиванням і знайти приблизно сотню фільмів, які ти ще не бачила. А ще з десяток цікавих тобі книжок.

— Ми це подолаємо?

— Так, якщо ситуація не погіршиться.

— А якщо погіршиться?

— Наразі нічого не погіршилося, тож подумаймо про це потім.

— Але ж …

— Люба, проблеми треба розв ’ язувати по одній, добре?

Сонячне світло пробиралося крізь гілки та підсвічувало сніг. Я йшов по хребту, повсякчас спотикаючись. Сніг і досі валив щільною завісою. Гадаю, вже нападало з метр свіжого снігу, тому йти було вкрай тяжко. Без снігоступів і мови не могло б бути про якісь пересування. Хоч наразі сніг був пухкий та сухий, він стане нездоланною перепоною, щойно трохи потеплішає.

Я йшов десь протягом години, але так нічого й не побачив. Дорогою назад я спустився вниз та рушив між деревами. Наближаючись до нашої головної будівлі, я раптом помітив восьмий будиночок, якого раніше не бачив. Він був менший — очевидно, якийсь сарай абощо. Узагалі спочатку я спостеріг лише димар, що стирчав з-під снігу — решту надійно приховала біла ковдра. Я походив навколо димаря, намагаючись вгадати, з якого боку тут двері, а потім почав копати. Не пощастило — глуха стіна. Обійшовши будівлю, я знов почав відкидати сніг. Дверей тут теж не було, але я знайшов вікно. Спробував його підняти, однак воно не піддалося, тому я просто розбив шибку, вибрав гострі шматочки та заліз усередину.