Чарльз Мартин - Гора між нами

— Ой-ой, ну все, я теж тебе люблю.

— А ви непогано потоваришували, — всміхнулася Ешлі.

— Ще б пак. Давай GPS.

Вона дістала прилад зі свого мішка, і я швидко сховав його до внутрішньої кишені куртки. У маленькій кишеньці в наплічникові лежав мій компас — я витяг його та повісив на шию. Мені його колись Рейчел подарувала. Хороший компас, із лінзою. Зручно користуватися.

— А це що таке? — Ешлі побачила компас.

Я показав його ближче. Краї вже давно затерлися, а зелена фарба деінде вже не закривала алюміній.

— Компас.

— Не схожий на новий.

Я закинув рюкзак на плече, застебнув куртку, одягнув рукавиці та взяв лук.

— Так, головне, пам’ятай: якщо до заходу сонця не повернуся, не хвилюйся. Я тебе не кину. Якщо не сьогодні, то завтра вранці я точно буду тут. Ти, я та кава. Згода?

Вона кивнула. Легко уявити, як їй тут буде самій, коли сяде сонце. Темрява тільки множить тривогу, й оживають усі потаємні страхи.

— Просто зачекай до ранку, добре?

Знову кивок. Я дістав пляшечку зі знеболювальним.

— Ось, тримай. Приймай по чотири кожні шість годин. І не забувай підтримувати вогонь.

Потому я виліз із нашого барлога, і Наполеон вибіг за мною. Я присів, щоб закріпити снігоступи, і він миттю стрибнув мені на спину.

— Ні-ні, друже, ти лишаєшся тут з Ешлі, добре? Ти їй потрібен. Їй буде самотньо та зле, і понад усе вона хотіла б зараз бути зі своїм чоловіком в Італії. Так що давай, мерщій назад.

— Ага, десь там, де тепло, а якийсь красень на ім’я Джуліо чи Франческо в білих штанях та з чудовою засмагою готує мені коктейлі з парасольками, — почулося зсередини.

Я повернувся та пішов до найближчої гори.

Мій випускний клас у школі. Змагання штату. Ти була на трибуні, а я виграв 400 метрів та встановив новий рекорд штату — менше ніж п ’ ятдесят секунд. Потім ми з хлопцями встановили новий рекорд на естафеті 4×400. А ще я виграв дистанцію у дві милі — на жаль, не вистачило буквально кількох секунд до рекорду. Так ось, я стояв на лінії старту на дистанції в одну милю. Її зробили останньою, щоб привернути максимальну увагу преси, а ще хтось пустив чутки, нібито я можу пробігти за чотири хвилини. Навколо батька юрмилися тренери з усієї країни та плескали його по плечах. У мене було близько двадцяти запрошень на стипендію до найкращих коледжів.

Проте батько мав свої плани. Він бачив лише магістратуру у сфері фінансів. «Вони платять за п ’ ять років. Через два з половиною здобудеш бакалавра, а потім магістра — і все, ти вільний птах. Із твоїм запалом ти міг би керувати моєю конторою». Однак я не хотів мати нічого спільного ні з ним самим, ані з його конторою. І я міг би йому сказати, куди йому запхати ту магістратуру, але ніколи не казав.

У тебе теж були два запрошення, і, якщо чесно, я ними пишався більше, ніж своїми.

Я бачив батька краєчком ока. Бачив, як на його скроні пульсувала жила, а піт просто струменів обличчям. На пляжі я кілька разів бігав милю за 4 : 04 — але це по піску та з зустрічним вітром. Він знав, що на треку я точно можу зробити 3 : 58. Але я був просто ніякий. Ноги мов желе. Я бачив, як ти спиралась на паркан, нервово стискаючи руки. Я знав, що не зможу і 4 : 05 зробити.

Постріл на старт.

Перше коло — ми всі й досі йшли однією групою. Якийсь хлопець звідкись із півдня спробував випхати мене ліктем. Треба було забиратися звідти, бо вони просто мене замісили б. На третьому колі я вже йшов сам. Тренери пропонували батькові пейсмейкера [29] Бігун, який долучається до дистанції на певному її відрізку та задає темп із таким розрахунком, щоб вивести бігуна на котрийсь певний результат. , але він відмовився — «він і сам зможе». Після трьох кіл я був у чудовому ритмі та знав, що зможу.

Люди на трибунах попідводилися й щось кричали. Пам ’ ятаю, якась жінка трусила банкою з монетками. Батько стояв з абсолютно кам ’ яним обличчям. Ну просто гранітна брила з легенями. Лишилося сто метрів. Я розраховував на 3 : 58. Може, навіть 3 : 57.

Я дивився на батька. Він — на мене. У той момент вирішувалось усе, заради чого я стільки працював. Ти несамовито горлала, підстрибуючи ледь не на метр угору. Я подивився на тебе. Потім знов на нього. І тут я зрозумів, що хай який час зараз покажу, для нього цього однаково буде недосить. Навіть якщо це буде національний рекорд. Він все одно скаже, що я міг би краще. Швидше.