Чарльз Мартин - Гора між нами

Проте іноді все одно думаю: а що, коли б …

Буря лишила по собі майже метр снігу — розсипчастого свіжого снігу. Без снігоступів я, мабуть, по пояс провалювався б і швидко змок, а це вкрай неприємно. У таких умовах ноги швидко затерпли б. Так що наразі головне — не загубити снігоступи. Я зупинився на кілька хвилин, відтяв два шматки мотузки та прив’язав їх до ніг — як серфери прив’язують дошки.

Звісно, нам будь-що треба спуститися нижче, але наразі я збирався піднятися на найближче верхів’я та оглянути місцевість із височини. Нагорі можна буде увімкнути GPS та по його мапі зорієнтуватися. Повітря не вистачало, сніг зверху взявся тоненькою крижаною кіркою, сили в мене було вкрай мало. На верхівку невеличкого пагорба, що вивищувався над нашим плато, мені поталанило дістатися ближче до заходу сонця. Перепад висоти — може, метрів триста, не більше, але цього досить для моєї мети.

І побачене зовсім мене не втішило.

Я очікував побачити хоч якісь ознаки цивілізації. Вогник. Дим. Будівлю. Хоч щось, куди можна рушати. Щось таке, що може дати надію. Я повільно роздивлявся обрій навкруги, і реальність гіркою хвилею затоплювала свідомість.

Ніде аж до небокраю не було нічого, зробленого людськими руками. Це просто Богом забуте місце, вкрите товстим шаром снігу. Кілометрів на сто чи сто двадцять у будь-який бік стирчали лише гострі шпилі, перетнути які здавалося неможливим. Це місце можна фотографувати та показувати людям, які питають: «Що таке віддалена місцевість?»

Я увімкнув GPS і за допомогою компаса зіставив мапу з тим, що бачив на власні очі. Єдиною новиною, яку повідомив мені прилад, стала кількість озер та річок. Їх було навіть не сотні, а скоріше тисячі. Звісно, наразі усі вони замерзли, але я запам’ятав найближчі, щоб відвідати завтра.

У південно-східному куточку екрана я побачив якусь лісову стежку — чи, може, дорогу для снігоходів. Вона зміїлася в долині між двома гірськими хребтами. Підвівши очі, я пильно вдивився в тому напрямку — анічогісінько, крім верховіття та гострих скель. Зорієнтувавши мапу згідно з місцевістю, я уважно замітив напрямок по компасу. Відстань велика, тому треба замічати з точністю до градуса, щоб не схибити. Я хотів трохи збільшити мапу на екрані, але той блимнув і згас. На такому морозі батарея й не могла довго протриматися, тож не дивина. Я ще інстинктивно постукав по корпусу — наче це хоч колись допомагало, — та заплющив очі, намагаючись знов уявити мапу, яку щойно бачив, і доповнити мій учорашній малюнок. Звісно, з такими даними буде важко, але це краще, ніж нічого.

Назад я рушив вже після заходу сонця. Я страшенно втомився й хотів лише десь упасти і заснути, але знав, що Ешлі хвилюватиметься, незважаючи на мої попередження. Коли чекаєш на когось у таких умовах, кожна хвилина відчувається як година, година як день, а день — наче кілька життів.

Тільки уяви-но, диктофон ніяк не хотів умикатися — лише блимав вогниками. Я натискав на усі кнопки, які він тільки має, потім поворушив батарейки — анічогісінько. Майнула думка, що то була наша остання розмова. Потім я здогадався на кілька хвилин засунути його під сорочку, і він відігрівся.

Якби він зламався … навіть не знаю, що б я відчував. У американському футболі таке називають «командна атака», а в бігунів — «удар об стіну».

Пам ’ ятаю, як я потелефонував тренерові в коледж, який обрав, та попросив поглянути на твої результати й показники. Та він одразу все зрозумів.

— Моє слово матиме вплив на твоє рішення щодо вступу в наш коледж?

— Могло б … могло б мати, так.

Почувся шурхіт якихось паперів.

— Тільки уяви-но! У мене тут випадково відшукалася ще одна стипендія.

Ось так просто все вирішилося.

Навчання в коледжі точно було найкращою частиною мого життя. Нарешті з нього зник батько, і ми нарешті могли бути самі собою. Ми росли разом. Сміялися разом. Ти нарешті знайшла свій ритм і вийшла на той рівень, про який я тобі колись казав. А я — я просто радів за тебе.

Минав наш останній рік у коледжі. Далі — медичний університет. Моя кар ’ єра бігуна поступово завершувалася. Медалі висіли на всіх стінах та валялися в усіх шухлядах. За час навчання в коледжі батько жодного разу не прийшов на змагання. Узагалі я став сприймати біг інакше. Тепер це була не моя пристрасть, а наша з тобою. І мені це подобалося набагато більше.