Чарльз Мартин - Гора між нами

Його скам ’ яніле обличчя, наче з гори Рашмор [30] Скеля, на якій висічено 18-метрові голови чотирьох президентів США. , щось у мені вбило. Я сповільнився. Стрілка на годиннику пройшла 3 : 53. Потім 3 : 57. Мій результат буде десь у районі 4 : 00 : 37. Трибуни просто скаженіли. Таких успіхів не було ще в жодного бігуна Флориди. Я чотири роки був чемпіоном штату на дванадцяти дистанціях і з середнім балом атестату у 4.0 міг обирати будь-який коледж.

Фініш. Я стояв на треку, мене вітали члени команди. Та мені було начхати, я нікого не бачив, опріч тебе. Ти підбігла до мене — а батька я так і не бачив. Так, я міг пробігти на п ’ ять секунд швидше, і він це знав.

Усією командою ми пішли святкувати. Я забіг додому перевдягтися. Він сидів у кріслі, тримаючи в руках порожню склянку. Напівпорожня пляшка з чимось коричневим стояла поруч. Загалом він рідко пив — казав, що алкоголь для недолугих.

— Містере Пейн, ви це бачили?! — радісно вигукнула ти з-за мого плеча.

Він підскочив і тицьнув мене пальцем у груди. У куточках його вуст зібралася слина, а під оком важко пульсувала якась судинка.

— Я!.. Я нічогісінько ніколи не отримав! Сучий ти … — Він струснув головою, заніс кулак, замахнувся й одним ударом зламав мені ніс. Було таке відчуття, що в моїй голові луснула кулька з кров ’ ю. Але я тоді вже був 187 сантиметрів заввишки — на п ’ ять сантиметрів вищий за нього. І я знав, що якщо зараз ударю у відповідь, то вже не зможу спинитися. Коли я підвівся, він уже заносив кулак — він здійняв руку на тебе. Мабуть, він гадав, що це ти в усьому винна. Я схопив його за руку та жбурнув у скляні двері. Ті посипалися додолу мільйоном скалок. Він ошелешено витріщався на мене.

Ми з тобою поїхали у шпиталь, де мені вправили ніс та змили кров. А також привітали з перемогою. Один із санітарів підійшов до мене з газетою, де вийшла стаття з моєю великою фотографією, та попросив автограф.

Ближче до півночі ми приїхали в цілодобове кафе Вілладж-Інн та замовили французький шоколадний пиріг із двома виделками. Так і відсвяткували. Потім я відвіз тебе додому, де з твоєю мамою ми ще довго обговорювали змагання. Ти, вже сонна, сиділа поруч зі мною, загорнута у халат. І твоя нога торкалася моєї. Не те щоб таке було вперше, але на треку чи десь у машині все інакше. Цього разу ти робила це навмисне. Мене торкалася нога не бігуна Рейчел Гант, а дівчини Рейчел. А в цьому велика відмінність.

Додому я потрапив десь близько першої. За кілька годин я вже прокинувся та мовчки лежав у ліжку. На годиннику було 4 : 55 ранку, але в мої двері ніхто не стукав. Я так і не почув його кроків. Він не прийшов мене будити.

Я думав, що тепер робити. Ким стати. І не знав. Тому я просто вдягнувся та вирушив гуляти по пляжу. Дивився, як над човниками рибалок сходить сонце. Я гуляв аж до обіду, а потім і до вечора. Коли я дістався причалів у Мейпорті, сонце вже схилялося до обрію. Я здолав приблизно тридцять кілометрів. Тут у море виступали величезні уламки скелі, і я почав дертися на них.

— Від чого ти тікаєш? — раптом почув я твій голос.

— Звідки ти тут?

— Пішки прийшла.

— Як ти знала, де мене шукати?

— Пішла по твоїх слідах.

— Тут небезпечно.

— Ну, я ж не сама.

Ти видерлася на наступний уламок, розігнала крабів та обійняла мене. На тобі були окуляри, що я подарував, — «Costa Del Mars». Ти зняла їх, і я побачив заплакані очі. Сіла поруч, охопивши себе руками, та втупила погляд кудись у море.

— Думаєш, нам перепаде за те, що ми прогуляли уроки?

— Та ні, — змахнув я твою сльозинку. — Ти плакала.

Кивок.

— Чого?

Ти ляснула долонею мене в груди, а відтак притулилася.

— Бо не хочу, щоб це закінчилося.

— Що «це»?

У твоїх очах знов стояли сльози, а одна навіть звисала з підборіддя. Її я витер рукою.

— Ми, дурнику. — Ти поклала руку мені на груди. — Хочу бачити тебе кожного дня.

— А-а-а …

Може, ось через це і я блукав пляжем. Але відповіді так і не знайшов. Нам обом скоро буде дуже боляче, і з тим нічого не вдієш.

Кохання у старших класах — це добре. А ось обирати університет тільки через закоханість — дурість. Нас із тобою про це попереджали. Іноді навіть шкода, що ми їх не слухали. Хоча ні, я не звинувачую нас. Насправді, якби мені дали шанс прожити той час знову, я вчинив би так само.