Чарльз Мартин - Гора між нами

— Це як?

— Через висоту ефект від однієї пігулки буде як від двох.

— А, тобто голова не болітиме?

— На жаль, головний біль може лишитися. Аварія, та ще й така висота… Проте через день-два ти звикнеш, і біль мине.

— Тобі теж болить?

— Так.

Вона потерла шию та плечі.

— Господи, у мене все затерпло.

— Це від удару. Минеться.

Її погляд упав на Ґровера, і вона ковтнула. Він сидів метра за півтора від неї, задубілий, вже майже повністю засипаний снігом.

— Ми можемо щось для нього зробити?

— Я поховаю його, але не зараз. Бо його треба буде перенести кудись, а я наразі й себе ледь переносити можу.

— Ти дихаєш так, наче тобі вкрай боляче.

— Нічого. Відпочивай. Я зараз повернуся.

— У мене ще одне прохання.

— Кажи.

— Мені знову треба до вбиральні.

— Звичайно, зараз.

Цього разу вона закінчила швидше. Сеча лишилася чистою, жодних ознак крові — чудово. Я знов обклав її ногу снігом.

— Слухай, може, досить уже оцього? Я і так змерзла як цуцик.

Я намацав пульс у неї коло кісточки.

— Ну, якщо нога нагріється, тобі стане дуже боляче. І, повір, не варто знати, наскільки дуже. У таких умовах не слід із цим жартувати. Слухай, стає холодніше, тому, вважаю, нам варто спати поруч, щоб було трохи тепліше.

Ешлі кивнула, і я відгріб коло неї трохи снігу та поклав свій мішок.

— Котра зараз година?

— Кілька хвилин на сьому.

— Я зараз мала б бути в церкві. — Ешлі лягла, увіп’явши погляд у «стелю».

Я сів поруч. Від холоду наш подих повисав у повітрі невеличкими хмарками.

— Ти вже була заміжня?

Вона мовчки потрусила головою. В очах стояли сльози. Одна покотилася, і я прибрав її рукавом та заразом оглянув шви над оком. Під очима набряк трохи спав, і стало видно, як схудло її обличчя.

— Ну, ще будеш. От тільки заберемося звідси — і ти одразу поїдеш на весілля. Просто трошки пізніше, ніж планувалося. — Я не майстер утішати, на жаль. — Тобі личитиме біле.

— Звідки знаєш?

— Ну, у мене теж було весілля. Щоправда, маленьке.

— Що, дуже маленьке?

— Так. Я, Рейчел та її батьки.

— Справді маленьке.

— Так от, коли відчинилися двері… я побачив її в тій довгій білій сукні… Скажу тобі, що цей момент чоловік пам’ятає всеньке життя.

Вона відвернула від мене голову — очевидно, не варто було такого казати.

— Вибач, Ешлі. Я думав, це якось тебе підбадьорить.

Уже приблизно за годину вона заснула — я зрозумів це з глибокого спокійного дихання, — і я виліз назовні з диктофоном. Вогняне небо низько нахилилося до моря снігу, і від червоного сонця розходилися білі стріли. Пес вибіг за мною. Його незначна вага дозволяла ходити по снігу, але йому не надто це подобалося. Лишивши мітки на кількох кущиках, він усівся та почав роздивлятися гори, але за мить змерз, чхнув і побіг до Ешлі грітися.

Я натиснув «запис».

Довгий тут у нас був день. Це наче третій. Ми поки що живі, але щоб так було й надалі, треба докласти зусиль. Ешлі тримається, але не знаю, чи надовго її стане. Якби в мене були такі травми й такий біль, я б лежав верчика, благаючи кого-небудь жахнути мене дровинякою по голові — ну або ж кінською дозою морфію. А вона, уяви-но собі, ні разу навіть не поскаржилася.

Так, є хороші новини: я знаю, де ми. Є і погані: звідси й на здорових ногах дуже далеко до будь-якої цивілізації, а на одній нозі просто недосяжно. Я їй ще не казав. Та знаю-знаю … Я скажу. Пізніше.

Гадки не маю, як звідси вибиратися. Я можу зробити щось на кшталт ношів зі шматка крила для Ешлі, але як довго я зможу їх тягти? Нам треба знайти якесь місце, де ми зможемо протриматись або до прибуття рятувальників, або ж поки я не зможу вивести нас звідси. І ще нам треба щось їсти. Я вже протягом сорока восьми годин нічого не їв, окрім тих горішків.

Ймення собаки я так і не зміг згадати. Певен, він неабияк зголоднів, бо вже жує гілки. І його постійно трусить. Сніг він теж не надто полюбляє, бо я бачу, як йому боляче ходити.

Я спробував якось підбадьорити Ешлі, але, здається, тільки ще дужче засмутив. Мабуть, мені треба більше тренуватися в таких речах.

До речі, про тренування. Ти ніколи не думала полічити усі кілометри, що ми пробігли разом? Я теж. Коли ми бігали вдвох, ти завжди просила мене стежити за твоїм кроком, і я намагався прибрати дуже серйозного вигляду та щось там коментувати. Насправді ж я витріщався на твої ноги. І взагалі на твоє тіло. Як же я любив бігати за тобою!