Чарльз Мартин - Гора між нами

Я дивився тобі у спину. На треку стояли перешкоди, і ти рушила, легко перестрибуючи їх усі. Земля під тобою здіймалася та опускалась, але це мовби ніяк не впливало на твої рухи. Абсолютна концентрація. Однак твоє обличчя — воно наче не брало у цьому участі. І я знову щось пробубонів, а мій товариш ляснув мене по потилиці.

— Навіть не мрій про неї, — мовив Скотт.

— Що?

— Рейчел Гант — у тебе жодних шансів.

— Це ж чого?

— Усе просто. Нейт Келсі.

Довелося відвести погляд від твоєї спини. Перед очима виник образ Нейта — півзахисник футбольної команди без жодного натяку на шию. Уже три роки утримує рекорд із тиску лежачи. Тим часом ти добігла до кінця поля та зникла у жіночій роздягальні.

— Ще побачимо, хто кого.

Знову ляпас.

— Хлопче, та тебе треба лікареві показати.

Шкода, що він не показав.

Дружина тренера працювала у приймальні декана [19] Мова йде про навчання у старшій школі. — вона завжди мені допомагала, так що я попросив у неї твій розклад. Щойно я його проглянув, як у мене з ’ явилося неймовірно сильне бажання узяти інший факультатив. Мого куратора переконати було непросто.

— Що ти хочеш вивчати?

— Латинську мову.

— Навіщо?

— Мені подобається, як люди розмовляють латиною.

— Люди не розмовляють латиною відтоді, як упав Рим.

— А він що, впав?

— Бене.

— Ну, я вважаю, що ми дарма забули цю прекрасну мову. Настали часи для відродження латини!

— Як її звати?

— Рейчел Гант.

— А що, не міг одразу сказати? — І він підписав мені факультатив.

— Наступного разу казатиму.

— Нехай щастить, хлопче.

— Дякую.

— Слухай, у тебе гарна страховка?

— Так. А чого ви питаєте?

— Ти її хлопця бачив?

Я прийшов у клас, мабуть, першим — щоб подивитись, як ти завітаєш. Добре, що я сидів, бо точно б гепнувся. Ти помітила мене, осміхнулася, підійшла та поклала свої книжки за парту ліворуч. Просто поруч зі мною. А відтак повернулася та простягла руку:

— Я Рейчел.

— Привіт! — Ну, може, я не з першого разу чітко відповів.

Пам ’ ятаю, я дивився у твої очі й думав, що ще ніколи не бачив такої зелені. Вони були великі та круглі — я згадав Каа з «Мауглі», коли той гіпнотизував мавп.

— Ти Бен Пейн, — мовила ти.

Мені аж щелепа впала, і я лише кивнув. У коридорі за твоєю спиною один з моїх товаришів по команді вже помирав зі сміху.

— Ти мене знаєш?

— Тебе всі знають.

— Усі?..

— Ти ж неймовірно швидко бігаєш, це всі знають.

Може, батько був не такий вже й поганий.

Ти осміхнулася — може, хотіла ще щось сказати, але передумала та розвернулася.

— Що? — тільки й міг вимовити я.

— Тобі ніхто не казав, що в тебе приємний голос? — усміхнулася ти.

Я торкнувся горла та октав на вісім вище від звичайного писнув:

— Ніхто, — потім відкашлявся, — ні, ніхто, — додав я вже нижче.

Ти розкрила зошит і почала гортати сторінки, закинувши ногу на ногу.

— Ну тоді я скажу. Він у тебе … теплий.

Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я ніяк не міг зібрати докупи свої сама-знаєш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про містера Голова-без-шиї, який міг запросто розірвати мене навпіл. Якби наздогнав.

На початку наступного року якось я зустрів тебе перед уроками — ми зіткнулися в коридорі, коли ти виходила з дівчачої роздягальні. Волосся в тебе було мокре після душу. На лобі — глибока зморшка, очі звужені.

— Гей, щось сталося? — спитав я.

Ти відвернулася та пішла до виходу, геть зі школи. Я встиг помітити, що очі в тебе заплакані, а кулаки міцно стиснуті.

— Нічого! — кинула ти через плече.

Я наздогнав тебе, узяв твій рюкзак, і ми разом пішли на стадіон.

— Може, розповіси, що сталося?

— Моя швидкість не росте! — вигукнула ти в розпачі.

— Хочеш, я допоможу?

— Хіба можеш? — наморщила ти ніс.

— Ну, можу. Принаймні вважаю, що можу. Він, — я махнув рукою в бік кабінету тренера команди з кросу, — точно не може. Якби міг, уже б давно сказав тобі.

— Можна подумати, ти знаєш більше за нього! — Тебе нелегко було переконати.