Чарльз Мартин - Гора між нами

Закінчивши з ногою Ешлі, я пошукав у рюкзаку та дістав термоштани і вовняний светр, у які я вбираюся в горах. Светр уже добре потріпало життя, але він дуже теплий, навіть коли мокро, і захищає від вітру. З Ешлі я зняв увесь одяг — куртку, піджак, блузку, бюстгальтер, — і заходився перевіряти, чи немає внутрішніх травм. Жодного синця я не знайшов — це добре. Я одягнув її у штани та светр — звісно, на неї вони були завеликі, але принаймні сухі й теплі. Зверху я надягнув на неї її куртку, але руки не став устромляти в рукави. Наостанок я загорнув її у спальний мішок, наче мумію, та вище підняв ліву ногу. Відомо, що приблизно половину тепла нашого тіла ми втрачаємо через голову, тому я відшукав у рюкзаку вовняну шапку та насунув її на Ешлі. Очі затуляти їй не став, аби вона не злякалася, коли прокинеться вночі, і не подумала, що осліпла.

Турботи про Ешлі нарешті були завершені, аж раптом я помітив, як пришвидшився мій пульс та як часто дихаю. Біль у грудях значно посилився. Я забрав руки з рукавів усередину й ліг поруч із нею, прагнучи зігрітися. Собака пробіг два кола за своїм хвостом і вмостився між нами настільки звично, наче спав так кожного дня. Я лежав та дивився на припорошене снігом тіло Ґровера, а потім нарешті заплющив очі. Ешлі простягла свою лівицю та торкнулася мене. Я сів і побачив, що вона щось шепоче. Прихиливши вухо ближче, я почув:

— Дякую.

Зараз день. Падає густий сніг. Холодно — я бачу власний подих. І дуже тихо. Цілковита тиша. Наче хтось вимкнув звук у всьому світі.

У Ешлі справи не дуже добре. Я підозрюю, що можуть бути якісь унутрішні пошкодження. Плече та ногу я вправив, але треба зробити рентген, а нозі знадобиться операція, щойно ми звідси заберемося. Коли я вправляв ногу, вона зомліла і відтоді спить. Іноді розмовляє уві сні. На обличчі, руках та голові є кілька глибоких порізів, але, перш ніж їх зашити, я маю з нею поговорити, тому це почекає. У літаку я знайшов куртку для рибальства з купою приладдя. У її кишені відшукалося хірургічне моноволокно — якраз згодиться на шви.

Ґровер, пілот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не пам ’ ятаю, казав чи ні. У нього зупинилося серце. І він посадив літак уже після цього. Я не знаю як. Насправді це майже героїчний вчинок — ми обоє пережили аварію.

Ну і про мене. Думаю, два чи три ребра зламані. Коли вдихаю, відчутно різкий біль — можливо, пробита легеня. Хоча ми на висоті понад три з половиною тисячі, тут і без цього важко дихати. Я обміркував імовірність того, що нас урятують, і, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нікому не сказали, що сіли в літак. Ґровер не заповнював жодних паперів і нікому не повідомив, що взяв на борт пасажирів — диспетчери про нас не знали .

У профіль Ґровер дещо нагадував мого батька. У найкращі моменти його життя. Хоча Ґровер, гадаю, був набагато лагідніший.

Хтось казав, що мій батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що мені пощастило з таким відданим батьком. Правда, оці другі в моєму домі й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Він жахливо до неї ставився, і вона швидко пірнула у пляшку. Він же почав жбурляти її з одного реабілітаційного центру в інший, зрештою позбавивши батьківських прав. Батько рідко програвав. Я й досі не знаю подробиць. Мені можна було хіба що розмовляти з матір ’ ю по телефону.

Кажуть, дітей треба виховувати батогом і пряником. Так от з батогом батько ладнав чудово, а пряників удома я і не бачив. Уранці о 4 : 55 він вмикав у моїй кімнаті світло. За п ’ ять хвилин я мав уже одягнений стояти коло чорного ходу. У шортах, двох кофтах і кросівках.

— Ворушися, кілометри самі себе не бігають.

— Так, сер.

Частіше за все я спав уже одягнений. Я пам ’ ятаю, як ти вперше залізла в моє вікно та поплескала мене по плечу:

— Гей, а чого ти в одязі?

— Побудь тут іще години чотири — і дізнаєшся, — поглянув я на двері.

— Е ні, дякую. На тобі ще й дві кофти? Тобі не жарко?

— Та вже звик.

— Давай-но вставай, забираймося звідси.

Я бігав до станції рятівників і назад. Дев ’ ять з половиною кілометрів. Не знаю, чому саме стільки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут відіграли пончики, які продавали поруч зі станцією. Схитрувати було ніяк: він брав машину та їхав до крамнички з пончиками, сідав за столик коло вікна й дивився на океан з пончиком ув одній руці та кавою в другій. Він заміряв мій час, коли я добігав до станції та торкався червоного стільця, що стояв на пляжі. Якщо я прибігав швидше, ніж звичайно, він мовчки доїдав пончик і дивився, як я біжу назад. Якщо ж час був гірший, він вискакував із крамнички та волав: