Чарльз Мартин - Гора між нами

— Сім плюс! — або ж: — Двадцять плюс!

Я навчився бігати на межі можливого, контролювати свій час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.

Коли я добігав додому, батько був уже на пляжі та чекав на мене. Тут мені можна було зняти свої дві кофти, і я починав бігати короткі дистанції на швидкість. По понеділках ми бігали дванадцять по 660 метрів. По вівторках — по 550. По середах — по 440. Ну і так далі. А от у неділю я мав вихідний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже наді мною постійно висів неминучий понеділок. На завершення завжди були скакалка, присідання, прес, віджимання, медбол та інші знаряддя для катування, які батько знаходив. Особливо він полюбляв тримати в мене над колінами бамбукову палицю та кричати:

— Вище!

Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.

— Біль — це слабкість, що виходить із твого тіла, — говорив він низьким голосом, киваючи головою.

А я просто з останньої сили піднімав ті коліна, витріщався на пісок та думав: «Може, задля різноманіття виженемо трохи слабкості з твого клятого тіла?»

«Слабкості» у його будинку я втратив чимало.

Ще до сьомої ранку я пробігав 11 — 16 кілометрів залежно від дня тижня. Потім ішов до школи та докладав усіх зусиль, щоб не заснути просто на уроці. Після уроків вирушав тренуватися на стадіон чи бігав кроси з командою — після моїх ранкових катувань це було просто відпочинком.

У батька була своя фірма з півсотнею трейдерів, яких він нерідко виганяв, якщо вони не могли впоратися з навантаженням. Без жодного жалю. Фондовий ринок зачинявся о четвертій вечора, тож о 16 : 15 він, розпустивши краватку й діставши секундомір, кидав на мене сердитий погляд через паркан стадіону.

Відданості у нього було хоч греблю гати, це точно.

У старшій школі я виграв спринт на 400 метрів — прийшов за 50,9 секунд, — був першим в естафеті на 4×400 та зробив милю [20] Єдина офіційна дистанція з неметричним виміром. Дорівнює 1609,344 м. за 4 : 28. Я тричі став чемпіоном штату. Тато забрав мене зі стадіону та мовчки відвіз додому. Жодного святкування. Ніякого відпочинку.

— П ’ ята ранку настане як завжди. Якщо хочеш наступного року прийти менш як за чотири хвилини — у тебе чимало справ, юначе.

Десь тоді я почав розуміти, що для батька головне — мої показники. І що ці показники ніколи не будуть достатньо добрими. У навчанні він вимагав від мене тільки п ’ ятірки — «чотири з плюсом теж непогано, але краще б тобі трохи напружитися». Друзів у мене було мало, бо за межами школи я або бігав, або спав.

У передостанньому класі я побив кілька рекордів штату та країни. Щоправда, популярним хлопцем мене це не зробило — усі дівчата дивилися лише на футболістів. Хоча ті, хто знався на справі, почали мене поважати. Наприклад, бігуни. І ти.

Ти принесла в моє життя сміх і світло. Тепло. Ти бігала разом зі мною, кидала на мене веселі погляди та змахувала краплини поту з чола. А я — я думав лише про те, як мені змити з себе усе, що ліпив батько, й умитися тобою.

Батько виліпив мене. Він зробив мене тим, ким я є. Але його головним інструментом був біль. Він лишав мене порожнім. Я не вмів відчувати нічого, крім болю. А ти — ти сповнила мене до країв. Уперше я міг тренуватись і не знати болю. Ти дала мені те, чого я ніколи не знав: любов, що не залежала від секундної стрілки.

Коли я прокинувся, було темно. Годинник сповістив, що вже 12 : 01 ночі. Минув цілий день. У голові промайнула думка перевірити дату. Щоб усвідомити це, знадобилося кілька секунд. Не один день, а два. Ми з Ешлі проспали тридцять шість годин поспіль.

Крізь прозорий дах на мене світили мільярди зірок. Здавалося, їх можна торкнутися. Та велика зелена пляма, яку ми бачили на моніторах в аеропорту, пройшла, лишивши по собі товсту білу ковдру. Я озирнувся й позаду ліворуч побачив величезний місяць. Схотілося зійти на оту гору ліворуч та з її верхівки ступити просто на місяць.

Знов почав навалюватися сон. Я думав про те, що маю зробити. Найголовніше — їжа та вода. Вода навіть на першому місці. Якщо в Ешлі інфекція, треба примусити її нирки працювати, а для цього треба чимало рідини. Від шоку організм утрачає дуже багато води, а ми з моменту аварії живемо суто завдяки адреналіну. Тож-бо завтра у нас буде тяжкий день. Особливо на такій висоті. Якщо GPS не відмовить, я спробую зрозуміти, де ми є, — на рятувальників сподіватися марно. Ми нікого не сповістили про політ. Та навіть якби хтось і знав, то через бурю ми однаково відхилилися від курсу більш як на 250 км. Навіть якщо нас і шукатимуть, то їм знадобиться не один тиждень. Якби нас уже шукали літаки, мабуть, ми щось почули б чи побачили… Проте нічого. А може, навіть гірше: нас шукали, а ми все проспали. Єдина наша надія — це аварійний радіомаяк.